Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

— Подивись сама, — Андрій відмотав відео назад і знову запустив.

Те, що вона побачила, змусило її здригнутися. У кадрі була їхня група, яка йшла старим цвинтарем в світлі місяця оминаючи могили. Їхні власні тіні були викривлені, витягнуті й рухалися незалежно від їхніх тіл. У фоні було чутно якийсь далекий, протяжний звук, схожий на ритмічний шепіт.

— Це просто не може бути реальним, — прошепотіла Оксана, відступаючи на крок від ноутбука. — В кадрі ми всі, а зйомка йде так неначе оператор хтось п’ятий!

— Ось у цьому й справа, — відповів Андрій, намагаючись приборкати мандраж. Не в силах опанувати емоції він закрив ноутбук і в ту ж саму мить в повітрі навколо немов вимкнули напругу, яка змушувала його тіло тремтіти.

— Треба показати Сергію. Він же казав щось про геопатогенні зони. Можливо й справді тут якийсь енергетичний розлом, і щось впливає на техніку, — Оксана поклала долоні на плечі Андрія. — Ходімо вниз до наших, вечеря вже готова.

 

Ніч раптово упала на Лісовий Двір важким чорним пологом. Вітер тихо свистів за вікнами, а старий готель миготів у цій непроглядній темряві вогниками з каміну. 

Андрій з Сергієм переставили стіл ближче до вогню і вся компанія розсілася не один навпроти одного, а півколом. 

— Якісь ви повернулися збуджені, — помітив настрій Андрія та Оксани Сергій. 

— Дійсно, щось трапилось? — приєдналася Марина.

— Треба буде, щоб ти глянув видео з лісу. Чи то щось з технікою, чи з нашими з Ксюхою головами, чи з місцевістю.

— Там привиди? — настрій Марина мала піднесений і поки не перейнялася занепокоєнням друзів.

— Що цього разу? — Сергій. як завжди ставився до всього серйозніше за інших.

— На відео те, чого не могло бути насправді, якщо коротко, — сказала Оксана.

— Краще один раз побачити, — Андрій встав з за столу і пішов за ноутбуком і через кілька хвилин всі четверо схилили голови біля монітора. Але скільки вони не передивлялися записи, нічого підозрілого не помітили. 

— Якісь у оленя очі скляні, — лиш зауважив Сергій. 

— Здається ви перевтомилися, особливо Андрій, позавчора в клубі, — не втрималася Марина. — Я жартую, — поквапилася запевнити дівчина друзів, помітивши їх погляди і на всяк випадок підсунулася ближче до Сергія.

Полум’я зігрівало повітря, але це тепло було поверховим — навколо відчувалася холодна, невидима присутність чогось темного й незрозумілого.

— Цей будинок... він наче живий, — задумливо промовила Оксана, вдивляючись у вогонь.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Сергій. — Це просто старий будинок.

— Не знаю, як це пояснити, — Оксана стискала руки, дивлячись на потріскану стелю. — У мене таке відчуття, ніби хтось постійно за нами спостерігає. Це як тінь, яку ти не бачиш, але відчуваєш.

— Може, це наслідки історій Ядвіги Карлівни? — припустила Марина, проте її голос теж видавав певну тривогу. — За сьогодні стільки нової інформації…

— А ось це слушна думка, — погодився Сергій, — якось і мені трохи дискомфортно після її страшилок про готель.

Сергій ніколи не вірив у привидів чи подібні речі, але атмосфера будинку справді починала впливати навіть на нього.

— Та більш за все, це просто наші нерви, — вдарив він по колінах долонями розганяючи тишу. — Будь-який старий будинок, який скрипить вночі, може наганяти страх.

— Ти ж розумієш, що справа не лише у скрипінні будинку? — запитала Оксана, уважно дивлячись на нього. 

— Розумію. І в першу чергу мене цікавить яким чином Марті хтось подзвонив, аби викликати її у місто? В когось з’явився зв’язок? — він мовчки виразно зазирнув кожному у вічі, а потім підсумував, — От і в мене ні. Все збігається до того, що хтось вирішив з нами погратися. От тільки хто і навіщо…

— Навіть якщо це так, ми все одно маємо скористатися нагодою та зібрати матеріал для каналу. То ж розставимо на ніч камери, як ми завжди робимо на таких локаціях, і ходімо спати, — промовив Андрій, залпом допивши велику чашку трав’яного чаю. Його аж похитнуло.

Заперечувати ніхто не став. Швидко встановивши апаратуру за сто разів відпрацьованою, на закинутих будівлях, схемою порозходилися по кімнатах. 

 

Темрява за вікном стала ще густішою. Коли Андрій та компанія піднімалися старими сходами на другий поверх їх кожен крок відгукувався звичним вже для усіх скрипом. Андрій хотів щось сказати, але раптом з його рукою сталося щось дивне. Він спробував торкнутися поручня, але пальці ніби пройшли крізь нього, як через дим. Він зупинився, приголомшено дивлячись на свою руку.

— Бляха! 

— Що таке? — Марина нахилилася до нього, побачивши, як він застиг.

Андрій повільно витягнув руку, знову намагаючись доторкнутися до поручня. Цього разу все було нормально, але відчуття, що він щойно пережив, викликало мурашки по спині.

— Здається, мені це примарилося, — пробурмотів він, намагаючись не видати своєї тривоги.

— Примарилося? — Марина глянула на нього уважніше. — Що саме?

— Мені здалося, що я… не можу доторкнутися до поручня. Ніби він не реальний.

— Може, це від чаю? — припустив Сергій. Ви так накинулися на те зілля, хто знає які там трави. Андрій у відповідь лиш знизав плечима. Пояснення здавалося логічним, але легше чомусь не ставало.

Вони продовжили свій шлях, але тепер Андрій весь час тримав ліхтарик ближче до себе, немовби намагаючись заспокоїтись світлом. На стінах коридору подекуди висіли старі, майже розмиті фотографії в рамках. На них були зображені люди, чиї обличчя здавалося, розпливалися і зникали в тумані часу але при цьому дуже сильно когось нагадували.

 

Сергій зайшов до своєї кімнати без вікон і увімкнув ліхтарик, бо світло чомусь не працювало. Ковзнув променем з боку в бік у пошуках ліжка і завмер. Заплющив очі і прокліпався. Ніяких змін. Кімната була зовсім порожньою, крім старого дзеркала, яке стояло в кутку. Світло ліхтарика відбивалося в ньому, створюючи дивні відблиски.