Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Можливо, трохи більше. Ми пішли звідти близько одинадцятої і повернулися до мене, як і домовлялися.

— Тобто ми не були на тій вечірці до кінця? Боже, яке полегшення!

— Останню пляшку відкоркували вже вдома. І знаєш, тобі стало краще. Але не хвилюйся, твій телефон був у мене, якщо ти розумієш, про що я.

— Телефон? — перепитую.

— Ти стала дуже сміливою наприкінці і, здається, хотіла зателефонувати Раяну і відправити його куди подалі.

— Може, так було б краще. — замислююся.

— Ні! Ну, може й краще, але точно не в такому стані це робити, правда ж? Інакше ти б тут не сиділа.

— Ти права. Але знаєш, я не шкодую. Мені справді потрібно було відволіктися і випустити пару.

— Ха-ха, звертайся, допоможу чим зможу. Тільки менше випивки, а то твій домашній арешт триватиме вічно.

— Емелін! — чую чоловічий голос позаду. Я відволікаюся і дивлюсь на Ентоні, мого однокурсника.

— Привіт! — вітаюся я.

— Ем, тебе кличе директор.

— Директор?

— Емелін, щось сталося? — питає Ханна.

— Ні, здається, нічого. Піду спитаю. Дякую, Ентоні.

— Може, тобі потрібна допомога? — пропонує однокурсник.

— Ні, дякую. — кажу я і кладу руку йому на плече.

Виходжу з кабінету під уважним поглядом Ханни і Ентоні. Широким коридором прямую до сходів на перший поверх. В голові крутяться різні сценарії того, що чекає мене за білими дверима.

— Мені шкода вас засмутити, Емелін. Новини не зовсім втішні.

О так, це мені знайомо. Коли мене викликає директор, навряд чи це до хорошого.

— Слухаю вас! — відповідаю. Директорка кладе на стіл невелику теку з паперами.

— Думаю, ви здогадуєтеся, про що йдеться.

— Мабуть, — кажу я невпевнено.

— У цьому семестрі ви пропустили надто багато занять і лекцій. З рештою предметів ситуація ще гірша. «Вам світить не атестація…» – сказала б я це кілька місяців тому, але зараз муситиму підняти питання про ваше відрахування.

— Відрахування?

— Емелін, ми вже обговорювали це раніше, далі тягнути не можна.

— Але ми ж платимо за навчання…

— Гроші — це одне, але у нас є й інші пріоритети. Наприклад, успішність студентів і престиж навчального закладу. У нас або навчаються, або ні. Сподіваюся, ви зрозуміли?

— Так.

— Можете йти.

Диплом економіста міг би забезпечити мені гарне майбутнє і перспективну професію. Принаймні, так вважають мої батьки, які сплачують великі суми за навчання. Але я не планую ставати економістом, навчання я закинула будучи ще першокурсницею. Уявляю, як батьки відреагують, коли дізнаються про можливе відрахування.

³

 

Через кілька годин заняття закінчуються. Ідучи вузьким тротуаром біля автомобільної стоянки, я чую сигнал. Спочатку не звертаю увагу, але коли це повторюється, піднімаю очі і бачу чорну машину Раяна.

— Тебе тільки не вистачало! — шепочу я про себе.

Машина під’їжджає ближче, скло опускається і звідти виглядає Раян в темних окулярах. Він знімає їх і я бачу його очі.

— Сідай, прокатаємось, — каже він лукаво.

— Не хочу! — заперечую я і продовжую йти тротуаром. Від його машини чую гудіння.

— Емелін, мені їхати за тобою вічність? Сідай, я хочу щось показати!

— Раяне, їдь звідси!

— Ти ж знаєш, що я не відступлю, — він хмурить чорні брови і поправляє темне волосся. — Ем..?

Я зітхаю і здаюся його наполегливості, обходжу машину і сідаю на переднє сидіння.

— Ось так і треба, — каже Раян і виводить машину з стоянки. Ми їдемо кілька хвилин мовчки. Я вдивляюся у бокове вікно, намагаючись уникати погляду Раяна, але час від часу ловлю його очі.

— Як справи в університеті? — несподівано запитує Раян.

— Чудово! — відповідаю я, посміхаючись. Хто-хто, але Раян —  останній, кому я розповім про свої проблеми. — Куди ми їдемо? Відвези мене додому.

— Ні, ти граєш за моїми правилами, — відповідає він.

— Я вже й так постійно граю за твоїми правилами. Відвези мене додому, — відчуваю, як червоніють щоки.

— Емелін, коли ти почнеш цінувати те, що маєш? —каже Раян і я бачу як він скеровує автівку на дорогу, що веде до Соснового озера.

— Раяне, куди ми їдемо? Ти не повинен був повертати!

— Знаю, — стверджує він дещо суворо, уважно стежачи за дорогою.

— Раяне, я не хочу, ми ж не домовлялися!

— Ем, ти мені не довіряєш?

— Чому я повинна тобі довіряти? Зупини машину, кажу!

Проїхавши світлофор Раян збільшує швидкість, минаючи інші автівки на дорозі, що мене неабияк роздратувало. Його наполегливість і категоричність мені зовсім не подобаються.

— Як ти дивишся на те, щоб поїхати до мене додому?

— То ти для цього чекав мене? Раяне, я нікуди з тобою не поїду. Зупини авто!

— Ем, припини поводитися як маленька!

— А ти припини мене переслідувати і їздити усюди за мною!

— Я маю на це право.

— Ніхто тобі такого права не давав! Зупиняй, кажу!

— Ем…! — Він кладе руку на моє коліно. Я не можу терпіти такі Раянові жести. Роздратовано прибираю його долоню і хапаюся за дверну ручку.

— Зупиняй, або я вискочу з машини! — підвищую голос, а він кидає на мене розлючений погляд і бере мене за руку.

— Емелін, що ти робиш? Не дурій!

— Зупиняй! Ти не маєш права так зі мною поводитися!

Раян різко викручує кермо і зупиняється на найближчій автобусній зупинці. Я відчиняю двері і вибігаю з його автівки, мов обшпарена.

— Тобі це так з рук не зійде! — кидає він мені наприкінці, і я бачу, як він вдаряє руками об кермо.

Коли це жахіття закінчиться? Його несподівані появи дратують мене щодня все більше.

Не встигаю перевести подих, як дзвонить мобільний. На цей раз це голос мами, повний невдоволення.

— Емелін, чому ти в списках на відрахування? — через телефон я відчуваю всю мамину злість, що пробирає до мурах. Її голос настільки сердитий, що я його ледь упізнаю.