Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

– З часом і це ти освоїш – посміхнувся Кук.

 

За ці тижні мені доводилося проводити багато часу з членами команди. Я уже знав, що Росс – мовчазний велетень із сухим гумором, Фурі – сувора, але добра жінка, яка не раз підколювала його через фізичну слабкість у порівнянні з мешканцями Нарії.

 

Одного разу, коли ми з Фурі сиділи за сусідніми столами в їдальні, вона запитала:

– І як там було, у твоєму 21 столітті?

 

Я замислився.

– Складно сказати. Було... нормально. Люди були простіші. 

 

Фурі кивнула.

– І як ви виживали?

 

– Та нам і не потрібно було виживати, – відповів я. – Ми займалися тим що нам подобалося. Грали в футбол, ходили в гори, відвідували театри, захоплювалися різними хоббі. Наприклад, плавали. Я стрибав у воду з вишки.

 

– Хм, на Нарії з її підвищеною гравітацією ти б стрибнув лише раз.

 

Я засміявся:

– Звучить як ідеальне місце для короткої відпустки.

 

Професор Кхал, який випадково проходив повз, почув нашу розмову й приєднався:

– Нарія? Ах, пам’ятаю, як ми колись проводили там геологічну експедицію. Жахливе місце. Там навіть каміння виглядає сердито.

 

– Це у вас там такий гумор? – запитав я.

 

Кхал посміхнувся своєю доброю посмішкою:

– Ні, це факт. Я зібрав тоді кілька зразків кристалів для дослідження на предмет збереження даних, і вони тріснули, як тільки я вивіз їх із планети. Підозрюю, що це їм не сподобалося – загадково промовив професор.

 

Минали дні. Одного разу Кук запросив мене до медичного блоку. Там стояла лише одна капсула, яка не була схожа ні нащо, що мені траплялося до цього моменту тут в архіві древніх, що виглядала дещо дивно, посеред ідеально чистої кімнати, в якій білим світло світилися стіни та стеля.

 

– Ну, і що це таке? – запитав я, насторожено глянувши на пристрій.

 

– Це медична капсула теріанців. Вона допоможе нам інтегрувати Зерно, – пояснив Кук.

 

– І все? – я зробив крок назад.

 

– Крім цього вона може тебе реанімувати в критичний момент і дасть нам можливість постійно моніторити стан твого організму – добавив Кук.

 

Я нахмурився, але, як завжди, вирішив відіграти все жартами:

– А ви не хочете мені ще страхівку запропонувати? На випадок, якщо ця штука вирішить мене підсмажити.

 

Кук посміхнувся:

– Ми вже все застрахували. Навіть твоє почуття гумору.

 

Я підійшов ближче до капсули, обережно доторкнувся до її поверхні.

– Слухайте, а можна без цього? Я просто напишу вам вдячного листа, скажу, що все було чудово, й піду?

 

– На жаль, це не передбачено протоколом, роздягайся – підтримав мою гру Кук.

 

– Звісно, – пробурмотів я, згортаючи комбінезон. – Ну, давайте. Хоча б плавки залишимо?

 

– Це вже твій вибір, – сказав Кук, не моргнувши оком.

 

Я скривився, ліг у капсулу й відчув, як вона безшумно закрилася, залишивши прозорою лише частину над моїм обличчям. Голос Кука долинув із динаміків:

– Це твій останній шанс передумати, Ден.

 

– Якби я передумав, ви б мене все одно не випустили, правда?

 

– Можливо, – відповів Кук.

 

Я вдихнув, спробував заспокоїти себе й відповів:

– Добре. Поїхали. Якщо я тут, то, напевно, не просто так. Хтось же має все це розрулити.

 

Темрява огорнула мене, і я провалився в безодню.

 

***

 

Отямився і розплющив очі. Те, що побачив, мені зовсім не сподобалося. Моє фізичне тіло лежало в капсулі, нерухоме, а я… Я зависав під стелею, ніби якась примара. Енергетичне? Астральне? Я навіть не знав, як це назвати це тіло. Важко було розібратися. Головне — я нічого не відчував. Взагалі нічого. Ні холоду, ні тепла, ні ваги, ні навіть страху. Це наче сон, але сон, в якому ти не можеш прокинутися.

 

Моє тіло лежить в капсулі, тут поруч, але воно здається таким далеким, таким чужим. А я... я тут, в якійсь астральній формі, без фізичного відчуття. Але страх швидко прийшов. І це лякало мене до дрижаків. Що це? Що відбувається? Чи не є це тією самою межею, про яку мені розповідали: "світло в кінці тунелю"? Навколо була тиша. Абсолютна, поглинаюча, така, що здавалось, навіть думки в голові звучать надто голосно. Лише хвилі невідомої енергії, мов серпанок, мерехтіли довкола. Вони переливалися всіма кольорами веселки, але це не тішило. 

 

Я намагався якось спуститися, повернутися до свого тіла. Гріб у повітрі, пірнав униз, але нічого не виходило. Начебто між мною й тілом стояла невидима стіна. Відчай поступово переростав у паніку. Паніка закрадалася в голову, як гроза, що наближається. Я продовжую гребти, наче навіжений, але нічого не виходить. Всі мої намагання здаються марними. І ось, я бачу їх. Кука та Ліє. Вони стояли біля капсули, роздивлялися показники на голограмі і щось обговорювали, та я нічого не чув. Їхні обличчя виглядали стурбованими. Я закричав. Кликав їх на допомогу. Але вони мене не чули зовсім. Це наче мене зовсім не існує для них.

 

Тим часом щось дивне починає відбуватися з часом. Він ніби набирає швидкості. Замість того, щоб тягнутися, як звичайно, все починає прокручуватися, як старий фільм на прискорених кадрах. Я бачу, як моє обличчя змінюється. Ось, з’являється борода, відразу видно, що пройшло більше тижня. Я намагаюсь орієнтуватись, але дні змішуються в одну нескінченну плівку. І ось, видно, як маніпулятори нанесли якийсь гель на моє обличчя. Після цього інший маніпулятор, проводить по моєму обличчю. Все, що залишилось, — це гладеньке, наче щойно вибрите обличчя. Я дивлюся на своє тіло і мене розриває від безпорадності. Лея й Кук з'являлися, зникали, знову з’являлися. Схоже, минули дні. Можливо, навіть тижні. Як довго я так «висів»?