Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Я змусив себе заспокоїтися. Паніка нічим не допоможе. Якщо я не можу повернутися, то, можливо, є інший спосіб вирватися з цього стану? Варто було лише зосередитися.

І тут я помітив, що щось змінилося в моєму фізичному тілі! Я бачив його інакше, ніж раніше. Мов на рентгені. Вени, по яких текла кров. Серце, яке билося. Мозок, у якому блискавками миготіли якісь реакції. І в районі сонячного сплетіння — воно. Зерно.

Маленьке, наче насінина соняшника, воно світилося слабким зеленкуватим світлом. Як світлячок у нічному лісі. Цей вид тихо зачаровував мене. Що це за диво? І головне, що це означає для мене?

Несподівано я почав відчувати щось. Я відчув дивне тепло в своєму астральному тілі. Наче щоразу більша хвиля тепла з’являється в сонячному сплетінні і починає розходитися по всьому тілу. Щось змінюється всередині мене. Я починаю прислуховуватись до себе. 

Що це таке? Тепло в мені  розширюється, я дивлюся на свої груди і бачу що там палає маленьке сонце. Воно пульсує, і бачу, як розходиться по всьому тілу золоті промені, наче нервові імпульси. 

Згодом, я помічаю у своєму організмі нові зміни, Зерно... Воно росте, збільшується в розмірі, тепер воно як оливка. І його сяйво стає яскравішим, та пульсує в такт з моїм серцебиттям.

Мимоволі мій погляд падає на кришку капсули. Це знак, його стало видно завдяки легкому сяйву по контуру. По стилістиці він нагадує знаки, які я побачив, коли вперше потрапив до архіву древніх. Чимось схожий на дуалістичну концепцію Інь та Янь, але не він. Згадав! Я бачив його давно, багато років тому в музеї. Символ трипільців, на їхніх глиняних горщиках. Я був тоді на екскурсії, і екскурсовод говорив, що цей знак означає чи то нескінченність, чи безмежність. Тепер він тут, на капсулі. Це не може бути випадковістю.

Тим часом Зерно починає пульсувати більше. Це неймовірно, це не схоже на жодне відчуття, яке я коли-небудь переживав. І я, все ще намагаючись зрозуміти, що зі мною відбувається. Гадаю, я повернуся до свого тіла. Але як і коли? Мені треба заспокоїтися і зібратися думками, бо вони наче відтворюють Броунівський рух. 

Раптом помічаю, як навколо стіни сяють все яскравіше, контури приміщення зникають і я опиняюся в порожнечі, абсолютно білому, ніщо. А назустріч наче з туману виходить істота з великою головою і довгими кінцівками. Золотава шкіра, яка мерехтить у світлі, наче вона випромінює м’яке сяйво, струнке видовжене тіло. Її одяг, глибокого червоного кольору з золотими візерунками, нагадував вбрання тибетських монахів. Вона розплющує не пропорційно великі очі і декілька хвилин дивиться на мене. Ці очі здаються нескінченними, наче дивляться не просто на мене, а всередину, до самих глибин душі. Тоді промовляє: 

– Ти не теріанець.

Я дивлюся на істоту і відчуваю, що не можу вимовити ні слова. Намагаюся щось сказати, але слова застрягають у горлі. Замість цього я тільки мовчки хапаю повітря, як риба, викинута на берег.

– Ти не теріанець, – наче вердикт, промовляє прибулець.

Його голос – дивний, резонуючий, схожий на подих вітру в печерах. Я хочу відповісти, але мій мозок все ще намагається осягнути побачене. Невже ця істота справді реальна? Я зусиллям волі привожу себе до тями.

– Я землянин, – видавлюю з себе нарешті. – Ден. І в мене є сильна підозра, що ми – ваші далекі пра-нащадки.

Теріанець нахмурюється, складки утворюються на його золотавій шкірі, і я помічаю, як його очі трохи змінюють колір, відбиваючи світло так, що стають глибшими й темнішими.

– У твоїх генах є деяка схожість із нашими, – відповідає він, уважно оглядаючи мене, – але це не пояснює, як ти отримав доступ до Ключа.

Я одразу розумію, що він має на увазі Зерно. Певно варто попередити при можливості Кука, можливо він ще десь допустився помилки при перекладі.

– Це довга історія, – відповідаю істоті, намагаючись зібратися з думками. – Але коротко: я опинився тут завдяки машині часу. Мій світ, моя епоха – це дуже далеке минуле для вас. І Ключ інтегрували в мене, як експеримент. Це рішення далося мені не легко.

Прибулець мовчить, його погляд стає ще більш пронизливим. Я відчуваю, як зростає напруга.

– Але... це не пояснює, чому я зараз... ось тут, – додаю, показуючи на своє астральне тіло. – Чому воно відділене від мого фізичного тіла? І як мені повернутися?

Він довго мовчить, і я починаю нервувати. Може, він взагалі не хоче допомагати. А може, йому байдуже. Мені пригадалося, як в університеті ми на практиці розбирали випадки переговорів, де важливо було знайти слабке місце співрозмовника. Мій мозок швидко перебирає можливі сценарії, шукаючи зачіпку.

– Ви... ви виглядаєте як той, хто знає набагато більше, ніж говорить, – говорю поволі, намагаючись встановити контакт. – Можливо, ви розумієте, як це – бути далеким від свого світу, своєї реальності. Я лише намагаюся повернутися до себе. І якщо  правильно зрозумів, у ваших силах це зробити.

Очі теріанця на мить блиснули. Невже мені вдалося знайти слабину?

– У моєму світі, – продовжую я, намагаючись не втратити шанс, – ми завжди цінували тих, хто не лише вміє спостерігати, а й діяти. Ви можете бути цією людиною. Точніше... тим теріанцем.

Його тонкий, майже непомітний усміх ковзає золотавим обличчям.

– Твої слова цікаві, землянине. Але чи готовий ти не лише отримати, а й віддати?

Його питання застало мене зненацька. Що я маю віддати? Життя? Свою душу?

– Готовий, – відповідаю, хоча впевненості в голосі немає. – Якщо це дозволить мені повернутися до мого тіла.

Я уважно дивився на нього, намагаючись розібратися у його словах і зрозуміти, про що він думає.  Золотава шкіра теріанця мерехтіла в тьмяному світлі, а великі очі, спостерігали за мною не кліпаючи.. Його постава, незворушна й аристократична, підсилювала відчуття, що переді мною стоїть істота, яка перевершує мене у всьому – від інтелекту до досвіду.