Читати книгу - "Судити хірурга, Олександр Кутовий"

ДРУГ НА ВСЕ ЖИТТЯ

Я не пив вино з кульбаб, про яке розповів Рей Бредбері, і взагалі, не дуже люблю фантастику, але до цієї рослині ставлюся з особливим почуттям після знайомства з Володимиром Івановичем Козаченком. Він з'явився у моєму кабінеті 7 травня 2007 року. Раніше про нього я нічого не знав. Для мене Володимир Іванович був просто людиною, яка потребувала допомоги. Бадьорий, енергійний, дуже логічний і конкретний у судженнях, він зайшов до мого кабінету з паперами у руках, що відображали результати попереднього обстеження. Я їх продивився. У Володимира Івановича була виявлена злоякісна пухлина правої половини ободової кишки. Хтось порекомендував йому мене як хірурга. Звичайно, я був готовий оперувати в будь-який зручний для нього час. Запропонував це зробити одразу після святкових днів, пов'язаних з Днем Перемоги. Він запитав: «Чому після? Давайте завтра». Його наполегливість і готовність до операції були настільки переконливими, що у мене не знайшлося аргументів проти цієї пропозиції. Завтра так завтра... 69 Операція пройшла гладко, за мого повного старання дотримуватися стандартів: були перев'язані та перетнуті відповідні судини біля основи, видалена права половина ободової кишки з її брижею, коректно сформований ілеотрансверзоанастомоз. Наступного дня, 9 травня, я приїхав до клініки та відвідав Володимира Івановича. Він був у свідомості. Будь-яких функціональних порушень з боку основних органів та систем життєзабезпечення не спостерігалося. Він лежав на ліжку, ніби й не був прооперований напередодні. Я розповів про хід операції, пояснив, що усі уражені ділянки кишки видалені в повному обсязі. При такому варіанті слід розраховувати на хороший результат. Привітав із Перемогою - над фашистською Німеччиною у Другій світовій війні та над серйозним захворюванням. Володимир Іванович простягнув мені праву руку, потиснув мою і сказав: "Тепер ви - мій друг". Тоді я ще не усвідомлював, що означає бути другом Володимира Івановича Козаченко, не розумів, як важливо бути близьким зі справжнім людиною, відчувати можливість завжди спертися на його твердий характер, життєвий досвід, розділяти спільну радість, удачу і спільно переживати прикрощі. Минуло кілька днів. Відповідно до пори року погода була сонячною та ясною. Буйно розросталася трава, цвіли квіти на грядках, кущах та деревах. На гілках високих багаторічних ялин, що росли у дворі 16-ї міської лікарні, з'явилися світло-зелені, ніжні на вигляд і м'які при обмацуванні відростки. Природа була сповнена бадьорим багатоголоссям птахів. Все навколо стверджувало життя, його розвиток у найбільш яскравих проявах. Загальний стан Володимира Івановича з кожним днем покращувався, ми вже дозволяли йому прогулянки територією лікарні. У коротких проміжках між моїми операціями чи роботою зі студентами гуляли разом. Здавалося, він намагався скористатися кожною хвилиною нашого контакту для того, щоб визначити ступінь загрози, що нависла над його здоров'ям і життям у зв'язку 70 із захворюванням, а також переконатися у надійності виконаної операції. В таких ситуаціях мені допомагала кульбаба. Жовті квіти були всюди на тлі зеленої трави. Дивлячись на це, подумав, що знайшов хороший спосіб провести грубу аналогію і пояснити моєму новому другові суть проблеми. “Володимире Івановичу, — казав я, — якщо зірвати жовту квітку кульбаби, можна припинити поширення цієї рослини по прилеглій ділянці, не допустивши дозрівання квітки до утворення насіння. Адже воно легко переміщується під впливом вітру, і зупинити процес міграції вкрай складно...» І одразу додав, що за всіма ознаками нам представилася можливість видалити пухлину в період, коли її клітини ще не почали поширюватися організмом. Часті короткочасні зустрічі під час перебування Володимира Івановича у клініці після операції ще більше зміцнили нашу взаємну повагу і мою симпатію до нього. Трохи пізніше я дізнався, що Володимир Іванович був головою профспілки металургів та гірників України. Його соціальне становище багато що пояснювало. Зокрема, мене вразила логіка мислення, однозначність і твердість переконань, широкий світогляд, різноманітність інтересів, здатність глибоко проникати у суть подій та явищ. Це свідчило не тільки про великий життєвий досвід, а й про високу вимогливість до себе. Під час серйозних розмов Володимир Іванович завжди був стриманий і розсудливий. З легкістю керував своїм емоційним станом. Міг перейти на жартівливий тон, вміло розповісти кілька анекдотів або передати зміст смішних життєвих сюжетів, викликаючи щирі посмішки чи сміх у присутніх. Спілкування з ним для мене, цілодобово зануреного у вирішення професійних питань, було не тільки приємним, а й повчальним. Подальші наші взаємини з Володимиром Івановичем, які стали теплими, довірчими та прямими, вже фактично не змінювалися, 71 підтверджуючи його слова, вимовлені 9 травня, одразу після операції: "Тепер ви - мій друг". Наша дружба була незвичною. Враховуючи зайнятість кожного, бачилися рідко. Зустрічі найчастіше носили цільовий характер, були дуже душевними, конструктивними та прагматичними. Розмовляли на роботі - чи то в нього, чи то в мене. Виявляючи взаємну повагу і симпатію, я турбувався про його здоров'я, а він - про умови моєї роботи, виробничі проблеми, дозвілля і відпочинок. Його ставлення до мене було по-батьківському м'яким, злегка заступницьким, що мало величезне психологічне значення. Важко виділити головне з того, що мені дісталося від життєвого досвіду Володимира Івановича. Він навчив нас із дружиною по-справжньому відпочивати, набираючись сил і зміцнюючи здоров'я, в буквальному сенсі відкривши нам Європу. Перша наша подорож у Карлові Вари була ним ретельно спланована та добре організована. Ініціював відпочинок у Чехії він у стилі приємної несподіванки, що власне було одним із численних його прийомів, які використовував, бажаючи здивувати та принести задоволення. Він показав мені, наскільки важливо вміти зберігати по-справжньому "гарну міну при поганій грі". Тобто, незважаючи на складну життєву ситуацію, вміти невимушено посміхнутися, пожартувати, розповісти анекдот або навіть організувати невигадливу вечерю у ресторані у колі друзів. Останнє траплялося рідко, але незмінно залишало винятково приємне враження. Він показав мені, якою має бути поведінка справжнього чоловіка, людини рішучої та з твердим характером, під час критичних ситуацій у житті, коли передчуття насолоди душевним та фізичним спокоєм круто змінюється на тривогу, глибоке засмучення, високу ймовірність особистої трагедії. Це сталося через три роки після операції. Ми зустрілися на бенкеті у зв'язку з ювілеєм нашого спільного друга Юрія Сергійовича 72 Кривченка. Святкування проходило в одному ресторанів на набережній Дніпра. Серед гостей були авторитетні та шановні люди, у тому числі й Володимир Іванович Козаченко, а ведучим вечірньої програми виступав Андрій Кузьменко (Кузьма). Володимир Іванович був бадьорий і життєрадісний. Вимовив короткий та змістовний тост. Через особливості розташування столів та часті виступи гостей та артистів нам вдалося обмінятися лише кількома фразами - лише години через дві після початку урочистостей. Ми зустрілися у коридорі, біля входу до основної зали, потиснули один одному руки та обійнялися. Там було тихіше, і це давало змогу почути одне одного. Традиційно поцікавились справами. На запитання про стан здоров'я Володимир Іванович відповів, що в цілому почувається добре, хоча останні тижні має неприємні відчуття під правим ребром. Але в найближчі дні вони з дружиною вирушають на відпочинок до Карлових Вар, тож він сподівається, що там нездужання швидко пройде. Відчуваючи зрозумілу тривогу, я запропонував йому заїхати до мене у лікарню перед поїздкою — для детального огляду та можливого обстеження. Домовившись про зустріч, ми увійшли до зали та розчинилися у круговерті шуму, веселощів, жартів, вина та надлишку гастрономічних делікатесів. Наступного дня Володимир Іванович, як завжди бадьорий, з незмінною посмішкою на обличчі, готовністю пожартувати та з черговим сувеніром (цього разу він приніс бейсболку з фірмовим знаком профспілки металургів та гірників України) завітав до мого кабінету. Після зустрічних привітань я запропонував йому лягти на тапчан для огляду. Довго та ретельно пальпувати його передню черевну стінку мені не довелося: щільна пухлина, розміром з велике яблуко, чітко визначалася у правому підребер'ї. Не залишалося сумнівів - має місце подальший розвиток онкологічного процесу. 73 Я постарався придушити зовнішні ознаки прикрості. Подальший розвиток подій мені був добре відомий - протокольне додаткове обстеження та чергова операція. Але як про це сказати людині, яка має на завтра запланований виліт на європейський курорт - з метою відпочинку та оздоровлення? Коливався я кілька десятків секунд. Рішення було безальтернативним. Я поклав руку на плече Володимиру Івановичу і впевнено сказав, що він потребує операції з приводу пухлини черевної порожнини. Відкладати хірургічне втручання навіть на кілька тижнів, на догоду існуючим планам, - нераціонально та шкідливо. Крім того, здійснювати дальню поїздку у такому стані просто небезпечно. Хірургам часто доводиться інформувати пацієнтів про такі проблеми. І мені добре відомі варіанти поведінки людей у таких випадках. Але реакція Володимира Івановича на мої слова була унікальною. Він уважно подивився мені в очі, стиснув щелепи - до позначення м'язів на щоках - і, не замислюючись, промовив: "Я вам довіряю". Після цього взяв мобільний телефон, зателефонував дружині та твердим голосом, що не допускає заперечень, сказав: «Рідна, наша поїздка скасовується. Я лягаю на операцію». За кілька днів, після дотримання формальностей, Володимир Іванович (а точніше - його тіло, яке вже перебувало в стані глибокого наркозу) лежав на операційному столі у 12-й операційній Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечнікова. Все проходило, як завжди: дозвіл анестезіологів на початок роботи, висічення післяопераційного рубця по серединній лінії (на місці розрізу під час виконання першої операції), розтин черевної порожнини. Метастази пухлини різного розміру були виявлені, головним чином, у брижі кишечника, кілька менших, 1-2 см в діаметрі - в різних частках печінки. Розуміння того, що радикальне хірургічне лікування вже неможливе, викликало у мене гостре почуття розпачу. Єдине, що нам залишалося зробити - видалити всі пухлини, які можливо, не завдавши серйозних ушкоджень. 74 Набравшись терпіння, взялися за цю кропітку і, в окремих випадках, ризиковану роботу. Складність полягала в тому, що слід висікати метастази в межах явно неуражених тканин. При цьому доводилося їх майже “збривати” зі стінок великих брижових артерій та вен, випадкове пошкодження яких могло призвести до фатальних наслідків. Нервова система мого першого асистента, Олександра Губаря, вже достатньо досвідченого хірурга, на окремих етапах операції виявляла ознаки виснаження, і він у делікатній формі натякав на доцільність припинення подальшої роботи. Я, будучи захопленим, більш мотивованим та підготовленим до такого ретельного препарування тканин, продовжував операцію. За кілька годин все, що ми могли і мали зробити, було виконано. Оголені великі судини брижі тонкої і товстої кишки нагадували розгалужене коріння дерев, що знаходиться на поверхні землі та забезпечує протягом тривалого часу надійне харчування стовбуру та крони. На поверхні правої та лівої частки печінки після висічення окремих метастазів залишилися свіжі дефекти - немов вирви від снарядів, що розірвалися на гладкому полі. Безрадісно ми завершили операцію, сподіваючись на певну ретельність своєї роботи, на удачу Володимира Івановича, подальшу хіміотерапію та допомогу Господа. Після тривалої операції, попри мою настороженість, стан Володимира Івановича був досить добрим. За добу він підвівся з ліжка, за кілька днів почав харчуватися, а восьмого дня ми його відпустили «на вільні хліба», в домашні умови. Але до цього довелося багато говорити з ним. Говорити правду, говорити конкретно, шукати розумні відповіді на його питання. Полегшувало завдання те, що тональність розмов носила діловий характер і не мала показового емоційного компонента. В результаті крапки над «і» були розставлені, ключові поняття ясно позначені: з раковою хворобою слід боротися, прогноз складний, результат визначено. 75 Набравшись сил після другої операції, Володимир Іванович провів серію консультацій у онкологів та хіміотерапевтів, причому не лише у Дніпропетровську, а й у Києві та Ізраїлі. Закордонні фахівці запропонували проводити медикаментозне лікування у них, а у разі потреби — оперуватися у Дніпропетровську (про можливі подальші операції Володимир Іванович був мною попереджений). Він погодився із ізраїльськими лікарями, аргументуючи тим, що більше довіряє якості їхніх ліків і тому, що саме призначені препарати там будуть використані у повній відповідності з дозами та режимом введення. Заперечувати не було чого. Володимир Іванович добре знав стан справ у нашій системі охорони здоров'я. Почалися регулярні польоти до Тель-Авіва. Там його не лише лікували, а й ретельно обстежили. Результати вселяли нехай не оптимізм у повному розумінні цього слова, але якось бадьорили і, якщо дозволити собі на деякий час відірватися від реальності, давали хоч якісь сподівання. Ймовірно, під впливом хіміотерапії зростання пухлини припинилося. Контрольовані за допомогою комп'ютерної томографії метастази, здавалося, завмерли, ніби дивуючись активності небачених заморських медикаментів. Так тривало кілька років. Скільки точно – не пам'ятаю. Володимир Іванович багато та активно працював, часто виступав у дебатах на центральних телеканалах, їздив на відпочинок і навіть зрідка дозволяв собі зустрічі за столом у колі друзів. При цьому він багато жартував, від доброго вина не відмовлявся, хоч обмежував дози. Але в житті є багато факторів, результат дії яких - безжальний і невідворотний. Вони, як кільця удава, стискають тіло жертви під час кожного її видиху. І лише рідкісний випадок здатен змінити хід подій. Але, на жаль, не у випадку раку кишечника, який поширюється. Ці кілька років благополуччя, здається, промайнули так швидко, як гарний відпочинок чи уїк-енд, довгоочікувана зустріч зі справжнім другом або стрімке повноцінне активне життя. 76 Початком останнього етапу боротьби була інформація, отримана Володимиром Івановичем у результаті чергового обстеження в Ізраїлі - про зростання кількості метастазів у печінці та брижі кишечника. Крім того, з'явилися невеликі вогнища у легенях. Під час зустрічі я вперше помітив на його обличчі трохи вловимі ознаки розгубленості та стурбованості. Переступивши поріг мого кабінету і сівши на стілець, Володимир Іванович деякий час мовчав, але в його очах і у виразі обличчя було більше думок та питань, ніж під час наших минулих бесід. Я міг відповідати, не чуючи його голосу, але теж мовчав. Це взаємне мовчання тривало недовго, але було гранично інформативним та визначним. «Ну той що, — урвавши тишу, сказав я. — Боротимемося далі». Після моїх слів Володимир Іванович якось підбадьорився, а його обличчя, здавалося, набуло колишнього виразу. Ми обидва встали і обійнялися. У мене в очах накопичилися сльози, з великим трудом вдалося їх стримати. Сподіваюся, він цього не помітив. А може, удавав? На останньому етапі життєвого шляху Володимира Івановича було помітно, що боротьба із захворюванням стала нерівною. Попри використання нових хіміопрепаратів та їх композицій зростали блідість шкіри, виснаження, загальна слабкість, також знижувався апетит - все це чітко вказувало на несприятливий розвиток подій. На тлі такого стану мені довелося його оперувати ще раз, у зв'язку з розвитком непрохідності кишечника. Черевна порожнина вже була переповнена новоутвореннями, і в таких умовах нам вдалося лише сформувати так званий “обхідний міжкишковий анастомоз” - з метою забезпечення можливості проходження харчових мас повз вузли пухлини, що здавлюють просвіт кишки. Як і раніше, коли наші погляди зустрілися після пробудження Володимира Івановича у післяопераційній палаті, моїх слів він не потребував. Все було ясно. Ось тільки обійнятися нам вже на той момент не вдалося: він був прикутий до ліжка, і сльози у мене 77 навернулися на очі не одразу, а трохи пізніше, коли вийшов із приміщення. Після останньої операції прожив Володимир Іванович недовго, лише кілька місяців. Місце свого поховання на цвинтарі — при виїзді з Дніпропетровська по Запорізькому шосе - і сценарій похорону він визначив самостійно. Про деталі мені розповідав буквально за день до смерті. Помирав, будучи повністю знесиленим і перебуваючи у ясній свідомості

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍