Читати книгу - "Судити хірурга, Олександр Кутовий"

Сонячні дні початку липня у Дніпрі (тоді ще — у Дніпропетровську) стомлювали задушливою спекою, а теплі ночі без налагодженого кондиціювання повітря у малогабаритній квартирі не дозволяли повноцінно виспатися та прийти у себе до ранку. Звичайна виробнича метушня пригнічувала настрій та формувала однотипне враження від кожного прожитого дня. Ми з Юлею та двоє наших зовсім ще малих дітей сподівалися на довгоочікуваний відпочинок у Кирилівці. Там, на піщаному березі, завжди можна було знайти захист від палючих сонячних променів у тіні дерев, під штучними навісами альтанок і терас, що примикають до невеликих будов, або охолонути у ласкавих, пінних на мілководді, досить чистих водах Азовського моря. Навчальний рік в академії було завершено. До відпустки залишилися лічені дні. Серед невирішених справ - мені було потрібно прооперувати майора міліції з приводу неускладненої пахвинної грижі. Про терміни операції ми з ним уже домовилися, і підводити людину у зв'язку з майбутньою відпусткою було незручно. Майор забарився з обстеженням перед госпіталізацією у плановому порядку, тож до кінця мого останнього робочого тижня операцію не було включено у розклад. Не знаю, як в інших країнах, але у нас вихід із таких ситуацій був відпрацьований давно: хворих із банальними грижами оперували ургентно та при оформленні документації допускали компроміс, позначаючи грижу як защемлену. За існуючої на той час системи державного фінансування процесу це ані на що не впливало. Тому адміністрація лікувальних закладів до подібних маніпуляцій ставилася поблажливо, прагнучи підвищити активність хірургічної діяльності. І я вирішив скористатися таким варіантом реалізації планів. Розумний та добрий заступник головного лікаря з хірургії 4-ї клінічної лікарні міста Дніпропетровська Євген Олексійович Шкуднов, вислухавши мої аргументи, дав дозвіл на проведення операції у режимі надання термінової допомоги. Для хворого ці умовності не мали жодного значення. Таким чином, у четвер після обіду я планував виконати грижосічення майору, а в суботу наша родина мала виїхати на Запорізьке шосе у бік морського узбережжя. Рано вранці в четвер я в незвично піднесеному настрої їхав на роботу добре знайомим маршрутом — від спального району Тополя-1 до масиву Західний. До відпустки залишалося лише два робочі дні, причому - без занять зі студентами. А це означало, що мені слід було лише упорядкувати звітну документацію, на що піде кілька годин, оглянути хворих та прооперувати майора. Як додаткове навантаження - я мав проконсультувати сина адвоката Тамари Уланової (подруги моєї тещі) з приводу пахвинної грижі. Протяжність шляху становила близько двадцяти кілометрів. Я їхав, не поспішаючи, на першій моделі легкового автомобіля «Жигулі» і думав про різне, головним чином - про майбутній робочий день. Проїхавши тодішнім проспектом Калініна (наразі - пр.С. Нігояна) трохи далі за другу міську лікарню, звернув увагу 122 на «Волгу ГАЗ-21» сірого кольору, яка обганяла мене зліва. «Волга» як "Волга", обгін як обгін... Машина обійшла мене метрів на двадцять, і раптом її заднє праве колесо почало поводитися дивним чином: захитавшись і відокремившись від автомобіля, стало швидко наближатися до моєї машині. Автоматично я повернув кермо праворуч, і це дозволило уникнути прямого та бічного зіткнення з важким предметом. Однак колесо, що котилося, зачепило задній бампер мого авто, відірвавши його від корпусу. Я зупинився і вийшов з машини. “Волга” стояла, спираючись на праву задню вісь, метрів за десять від мене. Поруч із авто знаходився водій — чоловік трохи старший за середній вік, скромно, але зі смаком одягнений, інтелігентного вигляду, з виразом здивування та досади на обличчі. Він був спокійний, мабуть, усвідомлюючи, що це - не найгірший варіант розвитку подій у такій ситуації. Ми привіталися. У доброзичливому тоні обговорили те, що сталося. Він пообіцяв повністю компенсувати мої збитки і як додаткову гарантію віддав мені паспорт. Обмінявшись номерами телефонів, ми розсталися. Приблизно за півгодини я сидів у своїй робочій кімнаті і намагався зосередитися на майбутніх справах. У двері постукали і, після запрошення, до кімнати увійшов той самий чоловік, але вже з подивом на обличчі. Його звали Віктором, і він, виявляється, був саме тим сином подруги моєї тещі, який їхав до мене на консультацію. Я також висловив приємне здивування: по-перше, ми вже були знайомі, по-друге, глибина наших зв'язків служила додатковою гарантією відновлення цілісності моєї машини за рахунок винної сторони. У Віктора виявилася невеликих розмірів параумбілікальна грижа, що потребувала хірургічного лікування у плановому порядку. Я запропонував йому свої послуги і після нетривалої розмови ми розпрощалися майже як давні друзі. Після відходу Віктора я поринув у виробничу "текучку". Близько полудня зустрів майора і, після вирішення формальностей у приймально-діагностичному відділенні, передав його в руки анестезіологам та працівникам операційного блоку. День проходив якнайкраще. Оформивши звітну документацію, я, чекаючи на початок операції, нетривалий час спілкувався із найближчими колегами по роботі — доцентом Володимиром Миколайовичем Ткаченко та асистентом Миколою Миколайовичем Моїсеєнко. Говорили, як завжди, про слабку підготовку студентів, перспективи майбутнього навчального року, плани на відпустку. До речі, тоді ми ще могли собі дозволити присвятити два відпускні місяці — липень та серпень — відпочинку або будь-яким заняттям у рамках хобі, вирішення побутових та сімейних питань. Дзвінок внутрішнім службовим телефоном та запрошення до роботи не змусили довго чекати. Діставшись операційного блоку, я швидко перевдягнувся. Пацієнт вже був у стані глибокого наркозного сну. Майбутнє хірургічне втручання входило до розряду повсякденно виконуваних стандартів і не було складним. Виконуючи звичні дії, ми з операційною сестрою та членами анестезіологічної бригади говорили на абсолютно відсторонені від процесу теми, багато жартували у передчутті завершення ще одного робочого дня. Операція відбулася без жодних проблем. Знімаючи рукавички та халат, я подякував усім учасникам і попрощався. Першу ніч після операції майор мав перебувати у відділенні реанімації - з урахуванням загального знеболювання. Якісно виконана робота та досвід колег не залишали у мене сумнівів щодо доброго результату. Я оглянув ще кількох хворих у хірургічному відділенні, випив чашку розчинної кави, зібрався і поїхав додому, намагаючись не згадувати про відірваний задній бампер. В міру наближення до будинку у мене загострювалося приємне відчуття реальності відпочинку разом із коханою дружиною та дітьми на березі Азовського моря. Здавалося, лишилося доукомплектувати дорожні сумки, завантажити їх у машину та вирушати у дорогу. Наступний робочий день, п'ятниця, уявлявся легкою приємною прогулянкою до лікарні, оскільки оперувати я вже не збирався, а решту справ було завершено. Отже, залишалося із задоволенням поспілкуватися з майором, потиснути руки та побажати гарного відпочинку колегам і одразу повернутися до заповненого душевною теплотою лона сім'ї. Після вечері зателефонував Віктор, сказав, що новий бампер для моєї машини він вже замовив, але його доставка займе кілька днів. Останнє мене трохи засмутило. Слід вибирати: їхати до моря без блискучого горизонтального облямування багажника взагалі або поставити помітно деформований виріб на колишнє місце. Зрештою я переконав себе, що це - дрібниці, і поринув у глибокий міцний сон. Теплі сонячні дні кінця червня – початку липня в Україні відрізнялися ще й тим, що раннє пробудження вранці було пов'язане не з дзвоном будильника, а з гучним і бадьорим співом птахів за вікнами квартири. Так було і у п’ятницю. “Чемоданний настрій” матеріалізувався розкладеними у вітальні сумками, речами, дитячими іграшками та іншими необхідними атрибутами для повноцінного відпочинку на березі теплого моря. Юля була вже у відпустці, але все одно традиційно прокинулася та піднялася з ліжка разом зі мною, щоб, напоївши мене свіжозвареною кавою, проводити на роботу. Наші діти, Максим та Віка, ще спали. За кавою обговорили плани. За умови, якщо у мене вийде з‘їздити на роботу і якнайшвидше повернутися, а Юля встигне розкласти речі у сумки, не виключалася можливість дістатися до Кирилівки ще у світлу пору вечора та із задоволенням хоч трохи змити у морі відчуття накопиченої за рік втоми. Шлях на роботу я долав у прискореному темпі, нерідко перевищуючи допустиму швидкість. Перебуваючи за кермом та з повагою ставлячись до закону парних випадків, був особливо уважний. Дістався лікарні благополучно. Піднявся на 9-й поверх, де була наша кафедра, накинув на плечі білий халат, потім спустився на третій поверх, у відділення реанімації та інтенсивної терапії. На порозі зустрів завідувача відділення Миколи Федоровича Мосінцева. Привітався з ним і, немов формально, поставив майже риторичне питання про стан майора. Микола Федорович опустив очі до долу, ніби підшукуючи найточнішу відповідь, витримав паузу, потім подивився мені у вічі і, здавалося, набравшись духу, рішуче відповів: «Та все нічого, тільки він не прокидається... Спить і на зовнішні подразники не реагує. При цьому всі життєво важливі органи та системи його організму нормально функціонують, ознаків ураження центральної нервової системи немає. Просто ваш майор спить і все...» Я обімлів. Звісно, бувало, що кілька годин після наркозу таке могло тривати, але щоб майже добу... Мій мозок відмовлявся або, скоріше, не міг цього зрозуміти. Думки металися у різні боки. Подумав про найпростіше, про що слід думати хірургу після будь-якої операції: «Кровотеча». Але це було повністю виключено. Зовнішні та лабораторні ознаки цього ускладнення були відсутні. Потім метнувся подумки в протилежний бік і почав шукати можливі причини у дії медикаментів. Але, за словами Миколи Федоровича, всі умови та дози препаратів під час проведення наркозу було дотримано. Про індивідуальну реакцію організму хворого на будь-які ліки думати, звичайно ж, можна, але довести дуже складно. Розмовляючи, ми з Миколою Федоровичем підійшли до ліжка майора. Він рівно дихав, шкіра обличчя була звичайного кольору. Характеристикам пульсу міг позаздрити будь-який спортсмен. Він просто спав, як немовля. Не знаючи причин того, що трапилося, було складно позитивно впливати на перебіг подій. А вони, ці події, у такій ситуації могли бути найрізноманітнішими. З цими думками я вийшов з реанімації і пішов до кабінету Євгена Івановича Шкуднова — інформувати про те, що сталося, і каятися. Він спокійним проникливим поглядом глянув на мене, вислухав, знизав плечима і промовчав. Ми розуміли: якщо з майором міліції що-небудь трапиться, нам буде непереливки. Будемо носити тягар на душі все життя. Я піднявся у свій кабінет і зателефонував додому. У слухавці почув привітний та радісний голос дружини, переконаної, що телефоную, аби сказати про швидке повернення з роботи. Вона одразу поспішила повідомити про повну готовність до від'їзду. Довго розповідати про те, що трапилося, мені не довелося. Це був один із численних випадків у нашому спільному житті, який підтверджував важливість повного порозуміння на основі спільної професії. Бо як би я міг пояснити, приміром, педагогу чи музикантові те, що в цій ситуації не можу залишити територію лікарні. Те, що не знаю, що сталося з хворим, те, що дуже хвилююся за результат подій, що зберігаю надії на одужання майора та багато іншого. Юля все зрозуміла з півслова. Її голос в слухавці став твердим, думки - логічними. Вона підтримала мене, висловила надію на успішне вирішення проблеми, сказала, щоб я не хвилювався через порушення наших планів, запропонувала приїхати додому на деякий час та пообідати. Обідати додому я не поїхав і перекусив випічкою, придбаною у найближчому магазині, запиваючи чаєм. Час тягнувся повільно. Думки про те, що трапилося, заважали займатися будь-якими іншими справами. Стан майора не змінювався: він, як і раніше, спав сном немовляти. Я перебував у будівлі лікарні, періодично відвідуючи реанімаційне відділення, аби переконатися у життєздатності хворого.  Майор спав ще дві доби (!) Прокинувшись, був бадьорий, енергійний і життєрадісний. Жодна зморшка на його обличчі не заглибилася, жоден додатковий волосок не посивів. Чи була така стійкість із мого боку - не знаю. За добу ми всією родиною поїхали на узбережжя Азовського моря і добре відпочили. Відсутність заднього бампера на машині нам не завадила. Його я відновив після приїзду, а Віктора прооперував за кілька місяців. Зважаючи на те, що ми більше не зустрічалися, операція вдалася. От тільки не знаю, чи був відрив заднього колеса його машини випадковістю або знаком «згори», що попереджає про неприпустимість компромісів у хірургії. От і не стань після цього забобонним...

Кінець