Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

Від нічного холоду й нервового напруження мені стало холодно й окремо я відчув холод від ланцюжка з мусульманським півмісяцем і зіркою на шиї, що подарив мені вчора зранку Анвар. Анвар… З усіх людей, що я зустрів за ці два дня, він був єдиний, за чиє майбутнє можна було не хвилюватися. Хаміт буде шокований, коли йому не дозволять вести спосіб життя, до якого він так звик, і змусять влаштуватися на «справжню роботу» та позакривають всі нічні клуби, як «розсадник західної аморальності». Емму й Емілі відправлять у концтабір на «перевиховання» від гомосексуалізму. Туди ж — хлопця, що консультував мене в «EcoCar». Бастіана — відправлять на північ лікуватися від наркоманії. Анну — аби не відправили на примусове психіатричне лікування, бо вона звідти ніколи не повернеться.

А Анвар буде готувати кебаби. Чи зміг би так я? Навряд чи. Навряд чи я б зміг прийняти існування зла. Але Анвар прийняв. Або… обрав добро? У кожному разі, моя дорога в усьому цьому пазлі була визначеною доволі чітко — під колеса фури. І це буде моя перемога й моя п’ята втеча. В одному Анвар помилився — Аллах мене не благословить. Бог давно покинув цей проклятий світ.

У цей момент здалеку почало виднітися слабеньке світло невеликих фар. Це точно була не фура, тому на початку я не звернув на них особливої уваги. Але й на легкові автомобілі, що я бачив до того, це було не схоже. Я почав вдивлятися, але світло наближалося дуже повільно й зрозуміти, що це, було важко. Риси автомобіля проявлялися поступово й частинами — схоже, це була невелика машина, не більша за мій екомобіль, тільки чомусь із витягнутим вверх дахом. Коли вона наблизилась ще ближче, я зрозумів, що це не витягнутий дах, це валізи, запаковані на дах машини. Ще ближче — і виявилось, що це була вражаюче стара біла дводверна «Таврія». Такому автомобілю не менше п’ятдесяти років — я бачив такі наживо хіба що в ранньому дитинстві, але й тоді вони сприймалися мало не як раритет. «Таврія» ще трохи наблизилася, і я почув, наче звук із далекого дитинства, важкий гул її — не гібридного! — мотору. На напівзаіржавілих номерах виднівся прямокутник синьо-жовтого прапору. Машина під’їхала просто до мене та зупинилися. З неї виліз кремезний, товстий чоловік із великими сивими вусами, змученими зморшкуватими очами, в замалій на нього смугастій футболці, спортивних штанах «Адідас» та капцях.

— Став німець? — без церемоній запитав він українською, кивнувши головою в бік екомобіля.

— Так… — відповів я, не розуміючи, що в такій ситуації говорити.

— Сідай, знайдемо для тебе трохи місця. Тільки речі доведеться залишити.

— Я… тоді… рюкзак, із вашого дозволу.

Він ледве помітно кивнув, відкрив дверці «Таврії» та відкинув спинку водійського крісла, даючи можливість протиснутися на заднє сидіння:

— Молодь, мусите трохи потіснитися, маємо ще одного пасажира, — кинув він комусь на задньому сидінні.

Я швидко захопив рюкзак — адже там були всі мої документи — й заліз у машину. На передньому пасажирському місці сиділа старша жінка з грудною дитиною на руках. А ззаду моїми сусідами були зовсім молоді хлопець та дівчина, що притулилися одне до одного, щоб залишити мені трохи місця. Коли водій поставив спинку свого сидіння на місце й сів за кермо, мені довелося зажати кожну частинку свого тіла, щоб вміститися тут. Рюкзак стояв у мене на колінах, і я міг дивитися лише в бокове скло, не бачачи там нічого, крім власного відображення. Я поклав голову на рюкзак і закрив очі. Мотор «Таврії» гучно проревів, і ми поїхали далі. Ніхто нічого не говорив, але всі все розуміли. Ми всі вчергове втікали на захід, рятуючись від війни та неминучої смерті. А поки ми втікали, Заходу ставало все менше й менше.

[1] Російські свині, російські свині (нім.).

[2] Слава абортам (англ.).

Кінець