Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

— Доброго дня, чим можу допомогти?

— Вітаю, я дзвонив вам хвилин сорок тому, з приводу прокату автомобілю.

— Так-так, це вам треба виїхати за межі Берліна?

Він розповів мені про тариф, умови оплати та технічне обслуговування автомобілів. Я на все погодився, зробив переоплату (на це пішла майже половина коштів, що залишалися на моєму рахунку) за добу вперед і нарешті мав змогу закинути речі на заднє сидіння одного з автомобілів та сісти за кермо.

— Поки автомобіль підживлюється сонцем, індикатор батареї буде показувати 100%. Як тільки показник впаде до 99% — це означатиме, що батарея перейшла в автономний режим. Прошу розраховувати вашу подорож в автономному режимі максимально до 50 кілометрів.

— Так, я зрозумів. Дякую вам.

— Обираючи екомобілі «EcoCar», ви робите свій внесок у боротьбу з глобальним потеплінням. Частину доходів із прокату автомобілів ми направляємо у фонди підтримки екологічної системи африканських країн та Австралії, а також у фонд «Збережемо Антарктиду».

— Так, дякую. Перепрошую, я поспішаю.

— Зрозуміло. Гарної подорожі. Дякуємо за відповідальний підхід до екологічної повістки дня.

На вулиці починало сіріти, але я розраховував, що приблизно півтори години батарея ще має підживлюватися сонячним світлом. За цей час я би зміг подолати 150 кілометрів. І останні майже 50 кілометрів до Гельмштедту в автономному режимі. Таким був мій план — на жаль, безальтернативний. Та я не врахував важливу деталь — попри вражаючий спокій і байдужість міста перед наступом військ Коаліції, корки в центрі Берліна таки були. Варто було мені від’їхати на паралельну офісу «EcoCar» вулицю, як я став у заторі перед одним із численних перехресть. Знову-таки, це був не той затор, якого можна було б сподіватися — тут не було жодного автомобіля, по вигляду якого можна було б сказати, що в ньому сім’я, що намагається врятуватися від війни. Ні, це були звичайні, буденні столичні затори, обтяжені кількома перекритими вулицями для демонстрантів навколо Бранденбурзьких воріт.

З кожною хвилиною на вулиці все більше сіріло, а я стояв, чекаючи на чергове зелене світло. Щоб вибратися на трасу, мені знадобилася година часу. Коли я нарешті зміг натиснути педаль у підлогу, вижимаючи із цього екомобіля все, на що він був спроможний, навкруги уже були сутінки. Індикатор все ще показував 100%, але зовсім недовго — за якихось 15 хвилин — показник зрадницьки змінився на 99%. Я розумів, що це означає, але усвідомлювати цього не хотів. Менше ніж на половині дорозі батарея закінчиться. Але зараз про це не треба було думати. Треба гнати, гнати якнайшвидше і якнайдовше. Я маю чіплятися навіть за мінімальний, за примарний шанс вижити. Щоб відволікти себе від розпачливих думок і емоцій, я засунув у вухо безпровідний навушник і ввімкнув на телефоні радіо. Там звучав монотонний голос дикторки під акомпанемент приглушеної новинної музики:

«За повідомленням кореспондентів Європейської інформаційної агенції, близько пів години тому кілька пунктів пропуску східного кордону Німеччини перетнула техніка сил Коаліції, що супроводжуватиме завтрашній візит європейського лідера Владіміра Громова. На даний момент техніка рухається на захід, у напрямку до Берліна. Тим часом, у центрі Берліна збирається вітальний мітинг мешканців столиці та всієї Німеччини. Люди збираються навколо Бранденбурзьких воріт на Паризькій площі та оточуючих вулицях. За словами організаторів, завтра, в день візиту Громова, вітати його будуть одночасно близько двох мільйонів берлінців та гостей столиці. Частина з них планують ночувати прямо в центрі міста, очікуючи приїзду Громова. Серед мітингувальників панує радісний та піднесений настрій».

Неважко було здогадатися, яка «техніка» уже перетнула східний кордон. Іронічно — за мною їхали російські танки, а я втікав від них на екомобілі. Чим далі просувалися на захід танки, тим темніше ставало небо й тим менший відсоток заряду батареї показував мені індикатор. Я перестав користуватися гальмами й лише тис вперед, неодноразово створюючи майже аварійні ситуації на трасі, та було уже все одно. Якомога швидше, якомога далі — на захід, на захід… Та індикатор невблаганно наближався до нуля. Коли він дійшов до одного відсотка, машина почала подавати пискливий сигнал, але все ще їхала. Мені здалося, що на цьому одному відсоткові екомобіль проїхав довше, ніж за попередні двадцять відсотків, але зрештою, гул техніки замінився на гнітючу тишу й машина тепер лише за інерцією котилася асфальтом, не реагуючи на втиснуту в підлогу педаль газу. Я звернув на узбіччя й став. Глянув на Google Maps — до Гельмштедту залишалося понад 130 кілометрів. Від розпачі я вдарив по керму та закричав. Руки тряслися, і я відчував, як тіло почало холодіти. Я дістав речі із заднього сидіння, став на краю траси й простягнув праву руку в сподіванні, що якась із попутних машин зупиниться. Та вони пролітали повз. «Мерседеси», «Ауді», «БМВ», «Тесли», «Фольксвагени» — вузькі фари, наче хижі очі гляділи вперед, пильнуючи конкурентів та шукаючи жертв, але, занурені у свою неперевершеність і хижість, зовсім не помічали мене. Не помічали й фури, що величезними шафами неслися асфальтною ковзанкою, сповіщаючи шумом про свою величність на важливість. Не помічали, не чули, не бачили, не хотіли розуміти. Після того, як чергова машина проїхала повз, не звернувши на мене уваги, я з розпачу вдарив кулаком по сонячній батареї на даху екомобіля. Батарея розійшлася тріщинами, а рука почала кривавити.

Кілька хвилин я дивився на цю кров, уже не намагаючись зупинити наступні автомобілі. Скільки цієї крові має пролитися перед тим, як вони наді мною зжаляться і вб’ють? Адже вони роблять найстрашніше — позбавляють людину людяності, гідності, внутрішньої свободи. Чи зможу я це витримати? Ні, точно ні. Це Олег був твердим, наче сталь, а я… Я завжди уникав безпосередньої участі у війні, бо розумів, що моя прошивка не з металу. У мене був живий, кмітливий розум і деякі здібності. Я був імпульсивним, але мені важко зустрічатися зі злом віч-на-віч. Воно може мене зламати. Олега не могло й не змогло, та я — не Олег. І єдиний спосіб не зламатися перед злом для мене — уникати безпосередньої зустрічі з ним. І треба уникнути зараз. Уникнути — будь-якою ціною. Навіть, якщо цією ціною буде моє життя. Краще я закінчу все зараз, але в історії цього Всесвіту залишуся 34-річним собою, ніж буду чіплятися за біологічне існування до останнього, проживу ще кілька років або десятків років, але дозволю себе зламати. І тоді це буду не я… На моєму місці з’явиться те, чого я знати не хочу. І я не дам себе на це перетворити. Якщо моя п’ята втеча від війни має бути втечею у вічність — що ж, нехай так і буде. Я знову вийшов на край траси, не зважаючи на кров, що крапала з долоні. Треба було дочекатися фури — обов’язково фури, бо, якщо кинутися під легковий автомобіль, залишиться вірогідність вижити. А потрапити в їхні руки покаліченим — це ще страшніше, ніж здоровим… Тому дочекатися фури, а там — напевно.