Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА

Її звали Лідія. Працювала в адміністрації. Не в тій, де вирішують. У тій, де підписують. У селі, яке мало бути відселеним. Але не було. Бо комусь не вистачало підпису. Або наказу. Або совісті. І тепер люди жили між мінами, покинутими хатами і порожніми обіцянками.

 

Вона не робила зла. Просто нічого не змінювала. Розподіляла гуманітарку. Писала рапорти. Закривала очі. А ще — відмовляла. Тим, хто не мав паперів. Або не встиг. Або просто не сподобався.

 

Артем стояв під дверима приміщення, яке раніше було школою, а тепер — пунктом видачі допомоги. Він не говорив. Вона вийшла сама. Побачила його. І зупинилась.

 

— Ви по черзі? — запитала. Механічно. Голос втомлений, офіційний. Але з ноткою зверхності. Як у всіх, хто втомився слухати чужий біль.

 

Він не відповів. Просто підійшов ближче. І торкнувся. Легко. Без агресії. Без сили. Просто — дотик.

 

І світ у ній розвернувся навиворіт.

 

Вона побачила: Жінку, що благала про ліки. І як Лідія відвернулась. Дівчинку, яка плакала — і якій сказали «немає в списку». Чоловіка, що стояв на вулиці під дощем, поки вона пила чай. І той самий пункт — після обстрілу. Без дверей. Без неї.

 

І вона не просто побачила. Вона відчула. Кожен холод. Кожен погляд. Кожну втрату — зсередини. Як ті, кому вона не допомогла.

 

Лідія скрикнула. Не як від болю. Як від знання. Вона впала навколішки. Схопилась за голову. Заплакала — не істерикою, а тихо. Справжньо. Немов щось у ній нарешті прорвалось.

 

— Я не… я ж не хотіла…

 

Але слова були пізно. Вона вже знала. І цього знання було достатньо, щоб її світ більше не зібрався назад.

 

Артем відійшов. Він не засуджував. І не рятував. Він просто показав.

 

А на вулиці, за рогом, уже хтось бачив, як вона плаче. І хтось інший — злякався.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍