Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

потім я завважив смужку світла, а тоді почув шепіт Бранки, котра зверталася до мене.

— Я тут прислужую, але тільки мирним людям. Іди-но сюди, я не заподію тобі лиха.

Вона вже встигла скинути халат. Я вмостився коло неї й спробував намацати руками її лице. Не знаю, скільки часу збігло. Ми не обмінялися жодним словом, жодним цілунком. Я розплів їй косу та бавився її напрочуд прямим волоссям, а тоді нею. Ми ніколи більше не бачилися, і я так ніколи й не взнав її імені.

Нас перелякав постріл.

— Ти можеш спуститися по іншій драбині.

Я так і вчинив, і опинився на немощеній вулиці. Стояла місячна ніч. Сержант поліції з наїжаченою багнетом ґвинтівкою чатував біля валькової загорожі. Всміхнувшись до мене, мовив:

— Бачу, ти з молодих та ранніх.

Я, мабуть, щось відповів, але він не звернув на мене уваги.

З загорожі спускався якийсь чоловік. В ту ж мить сержант увігнав у нього багнет. Чоловік упав горілиць на землю й застогнав, з рани юшила кров. Я пригадав собачку. Щоб одразу прикінчити його, сержант знову проштрикнув пораненого багнетом.

— Ну, Морейро, як бачиш, навіть кулі не довелося витрачати на тебе, — в голосі сержанта бриніла радість.

Звідусіль позбігалися поліцаї, котрі перед тим оточили дім, а за ними сусіди. Андресові Чіріно довелося докласти зусиль, щоб витягти багнет з тіла. Кожен хотів потиснути йому руку.

— Вгамувався непосида, — засміявся Руфіно.

Я переходив від одної групи до іншої, переповідаючи людям усе, що бачив на власні очі. Раптом відчув страшну втому; можливо, мене лихоманило. Я вислизнув з натовпу, розшукав Руфіно, і ми подалися додому. Поки їхали верхи на конях, побачили білу смужку світанку. Через усі ці події я почувався не так стомленим, як приголомшеним.

— Повінню тієї ночі, — мовив мій батько.

— Саме так, — погодився оповідач. — За якихось кілька годин я спізнав любов і бачив смерть. Усім людям відкриваються всі речі або принаймні всі ті речі, які людині судилося пізнати, а мені за одну ніч відкрилися ці дві, визначальні. Роки минають, і я стільки разів переповідав цю історію, що вже не знаю достеменно, чи справді пам’ятаю її, чи пам’ятаю лише слова, якими її викладаю. Можливо, те саме було й з Бранкою та її набігом. Тепер байдуже, я чи хтось інший бачив, як убили Морейру.

Дзеркало і маска

Після битви під Клонтарфом, в якій норвежці зазнали нищівної поразки, Верховний король мовив[90] до свого поета:

— Найяскравіші звитяги втрачають свій блиск, якщо їх не закарбувати в словах. Я хочу, щоб ти оспівав мою перемогу в хвальній поемі. Я буду Енеєм, ти — моїм Вергілієм. Чи відчуваєш ти в собі снагу для цього діяння, яке обезсмертить нас обох?

— Так, королю, — відказав поет. — Я — оллам[91]. Дванадцять зим вивчав я премудрості віршування. Знаю напам’ять триста шістдесят сюжетів, що складають основу справжньої поезії. Ульстерський та мунстерський цикли[92] вчуваються в струнах моєї арфи. Мені дано вживати найдавніші звороти нашої мови й найскладніші метафори. Я володію потаємним письмом, що боронить наше мистецтво від безцеремонності вульгарної юрби. Я можу оспівати кохання, викрадення худоби, морські походи, війни. Мені відоме легендарне походження всіх королівських родів Ірландії. Я знаю властивості трав, судейську астрологію, математику й канонічне право. Я привселюдно переміг своїх суперників. Мої сатири такі влучні, що здатні спричинити захворювання шкіри та навіть проказу. Я володію мечем і довів це в сьогоднішній битві. Лише одне мені не під силу: віддячити тобі за ласку, яку ти мені робиш.

Король, якого швидко втомлювали довгі промови, коли говорив не він, а хтось інший, з полегкістю проказав:

— Все це мені добре відомо. Щойно мені сказали, що в Англії вже співав соловей. Коли минуть дощі й сніги, коли соловей вернеться з південних країв, ти прочитаєш свою хвальну поему перед моїм двором і зібранням поетів. Я даю тобі цілий рік. Ти відточиш кожну літеру й кожне слово. Винагорода, як тобі вже відомо, буде гідною моїх королівських звичаїв і твоєї натхненної праці.

— Найвища винагорода — це споглядати твоє лице, королю, — відповів поет, який до того ж був придворним.

Він вклонився і вийшов, обдумуючи вже якийсь рядок.

Збіг обумовлений строк, позначений епідеміями та заколотами, і поет явив свій панегірик. Він прочитав його спокійно і впевнено, ні разу не зазирнувши в рукопис. Король схвально хитав головою. Присутні наслідували його, — навіть ті, хто, скупчившись біля дверей, не могли розчути ані слова. Потім король мовив:

— Я приймаю твою роботу. Це ще одна перемога. Кожному слову ти надав первісного сенсу і для кожного іменника знайшов епітет, яким означили його найперші поети. В усій поемі немає жодного образу, якого б не вживали класики. Війна названа чудовим тканням воїнів, а кров — водою меча. Море має свого бога, а хмари провіщають майбутнє. Ти вправно вживав рими, алітерації, асонанси, розміри, засоби вченої риторики, розважливу зміну метрики. Якби — omen absit[93] — було втрачено всю ірландську літературу, її вдалося б відновити без втрат завдяки твоїй класичній оді. Тридцять переписувачів перепишуть її по дванадцять разів.

Король помовчав, а тоді заговорив знову:

— Все чудово, однак нічого не сталося. Кров не потекла в жилах швидше. Руки не потяглися до луків. Ніхто не зблід. Ніхто не кинув бойовий клич, ніхто не випростав плечі, щоб рушити на вікінгів. Через рік ми привітаємо твою нову пісню, поете. На знак нашого схвалення прийми це срібне дзеркало.

— Дякую, я зрозумів, — відповів поет.

Сяйливі зорі обійшли по колу небо. Знову заспівав соловей у саксонських лісах, і поет знову з’явився з рукописом, цього разу коротшим за попередній. Він не повторив його по пам’яті, а читав вочевидь невпевнено, пропускаючи деякі місця, наче сам не розумів їх до кінця чи боявся осквернити. Аркуш здавався дивним. Це був не опис битви, а сама битва. В її сум’ятті виникав Бог, єдиний у Трійці, й ірландські язичники, і воїни, яким судилося битися через сотні років, на початку Старшої Едди. Форма викладу виявилася не менш цікавою. Іменник в однині міг потребувати дієслова у множині. Прийменники вживалися всупереч чинним нормам. Суворість чергувалася з ніжністю. Метафори були довільними або здавалися такими.

Король обмінявся кількома словами з ученими мужами, які з’юрмилися навколо нього, й мовив:

— Про твою першу поему я міг твердити, що вона є щасливим підсумком усього, що оспівувалося в Ірландії. Ця переважає усе попереднє, але водночас і знищує