Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

його. Вона приголомшує, зачаровує й засліплює. Невігласи не заслуговуватимуть на неї, а лише грамотії, обрані. Тож єдиний її примірник зберігатиметься у скриньці зі слонової кості. Але від пера, здатного написати такий видатний твір, ми можемо чекати ще більшого.

Король усміхнувся й додав:

— Ми — міфічні герої, а у міфах, як відомо, переважає число три.

Поет зважився пробурмотіти:

— Три магічні дари, тріади і незаперечна Трійця.

Король вів далі:

— На знак нашого схвалення прийми цю золоту маску.

— Дякую, я зрозумів, — відказав поет.

Минув іще рік. Охоронці помітили, що поет прийшов до палацу без рукопису.

Король вражено дивився на поета: перед ним стояла немовби інша людина. Щось (але то не був час) покарбувало й змінило риси поета. Його очі наче дивилися в далечінь або зробилися незрячими. Поет попросив дозволу сказати королю кілька слів сам на сам. Придворні залишили їх наодинці.

— Ти не написав оди? — запитав король.

— Написав, — сумно озвався поет. — Але краще б Господь наш Ісус Христос не дав мені цього зробити.

— Можеш прочитати?

— Я не смію.

— Я спонукаю тебе до мужності, якої тобі бракує, — мовив король.

Поет прочитав поему. Вона складалася лише з одного рядка.

Не наважуючись повторити її вголос, поет і король шепотіли її, немов потаємну молитву чи прокляття. Король був не менш зачарований і приголомшений, ніж поет. Обидва зблідли й дивилися один на одного.

— У молодості, — мовив король, — я помандрував на кораблі туди, де заходило сонце. На якомусь острові побачив срібних хортів, які загризали на смерть золотих вепрів. На іншому ми вгамовували голод запахом чарівних яблук. Ще на одному споглядав вогненні мури. На останньому з островів повисла дугою ріка перетинала небо, а в її водах плавали риби й кораблі. Це справжні дива, але вони не йдуть у жодне порівняння з твоїм віршем, який — не збагнути як — таїть усі ці дива. Якими чарами навіяно його тобі?

— Якось, — відповів поет, — я прокинувся вдосвіта, повторюючи слова, сенс яких не зрозумів одразу. Вони й склали цей вірш. Я відчув, що скоїв тяжкий, може, навіть непрощенний гріх.

— Тепер цей гріх обтяжує нас обох, — пробурмотів король. — Ми спізнали прекрасне, а така благодать заборонена смертним. Тепер мусимо її спокутувати. Я дав тобі дзеркало й золоту маску, ось мій третій, останній дарунок.

І король поклав йому в правицю кинджал.

Про поета відомо, що він заподіяв собі смерть, щойно вийшов з палацу; про короля — що він зробився жебраком і блукає дорогами Ірландії, яка була колись його королівством, і що він ніколи більше не наважився повторити той вірш.

Ундр

Мушу попередити читача, що наведені тут сторінки марно шукати в «Libellus» (1615) Адама Бременського[94], котрий, як відомо, народився й помер в одинадцятому сторіччі. Лаппенберг[95] знайшов рукопис в Оксфордській бібліотеці й визнав його — з огляду на деякі побічні подробиці — пізньою вставкою, а проте опублікував з цікавості у своїй «Analecta Germanica»[96] (Ляйпциг, 1894). Думка пересічного аматора-аргентинця важить небагато; той нехай читач дасть цим нотаткам власну оцінку. Мій переклад на іспанську не дослівний, однак достовірний. Адам Бременський пише: «…З-поміж народів, які живуть на межі пустелі, що простягається по той бік затоки, ген за землями, де плодяться дикі коні, слід згадати передусім урнів. Непевні чи фантастичні повідомлення купців, ризики подорожі та грабіжництво кочівників так і не дали мені можливості дістатися до тих теренів. А проте мені відомо, що тамтешні хисткі відлюдні села розташовані в низовині Вістули[97]. На відміну від шведів, урни є послідовниками істинної християнської віри, не заплямованої ні аріанством[98], ні кривавим культом демонів, від яких ведуть родовід королівські доми Англії та інших північних держав. Вони пастухи, човнярі, чаклуни, зброярі та воїни. Через нещадні війни вони майже не займаються землеробством. Рівнина і племена, що рухаються нею, зробили їх вправними вершниками та лучниками. Людина завжди стає врешті-решт схожою на своїх ворогів, їхні списи довші за наші, бо це списи верхівців, а не піхтури.

Вони, природно, не володіють пером, не знають каламарів та пергаменту. Шкрябають свої літери, мов наші предки руни, які їм відкрив Одін[99] після того, як дев’ять днів карався, висячи на ясені.

До цих загальних відомостей додам мій діалог із ісландцем Ульфом Сіґурдарсоном, чоловіком суворим та неговірким. Ми гомоніли в Уппсалі[100], поблизу храму. Вогнище згасло, крізь шпарини в стіні проникав холод і витикався досвіток. Знадвору на снігу залишили сторожкі сліди сіроманці вовки, що пожирають плоть відданих трьом богам язичників. Наша бесіда почалася латиною, як ведеться серед церковників, проте невдовзі ми перейшли на північну мову, поширену від Ultima Thule[101] до базарів Азії. Чоловік мовив:

— Я з роду скальдів; взнавши, що поезія урнів складається з одного-єдиного слова, я подався на його пошуки, які мали привести мене до їхнього краю. Ціною виснажливих зусиль через рік я добувся туди. Споночіло; я завважив, що люди, які траплялися на моєму шляху, з цікавістю дивляться на мене, пару разів хтось поцілив у мене каменем. Помітивши вогонь у кузні, я ввійшов.

Коваль запропонував мені нічліг. Його звали Ормом. Мова, якою чоловік говорив, скидалася на нашу. Ми перекинулися кількома словами. З його вуст я вперше почув ім’я конунґа — Ґуннлауґ. Я знав, що, відколи почалась остання війна, конунґ підозріло ставився до чужоземців і мав звичай їх розпинати. Щоб уникнути такої долі, більш підхожої для Бога, ніж для людини, я вирішив начеркати драпу, хвальну пісню, що звеличувала звитяги, славу та милосердя конунґа. Заледве встиг запам’ятати її, коли по мене прийшли двоє чоловіків. Я не віддав їм свого меча, але погодився піти з ними.

Ще мерехтіли досвітні зорі. Ми перетнули місцину, обабіч якої стояли халупи. Мені розповідали про піраміди; на першому ж майдані я узрів жовтий дерев’яний стовп. На його вістрі завважив чорне зображення риби. Орм, котрий ішов за нами, пояснив, що ця риба є Словом. На наступному майдані стояв червоний стовп із колом. Орм знову сказав, що це Слово. Я попросив, аби він те слово вимовив. Коваль відповів, що він простий ремісник і не знає його.

На третьому, останньому майдані я угледів чорний стовп — уже не пригадую, що було намальовано на ньому. У глибині тяглася довга пряма стіна, країв якої я не побачив. Згодом я пересвідчився, що вона кругла, вгорі над нею глиняна стеля, а внутрішніх дверей немає, і