Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Розділ 86. Лілль

Другий ранок у будинку Ніколь, матері Франсуа, був ще солодшим за перший. Не тільки тому, що цього разу до сніданку вона притарабанила два слоїки різного джему замість учорашнього одного. Маленька затишна спальня, тепла і тиха. Тиха, як сама вулиця рю П’єр Фарін, на якій стояв непоказний двоповерховий цегляний будиночок — «сіамський близнюк» такої ж споруди або кількох таких же, немов приклеєних один до одного торцевими стінами. Всі обійстя на цій вулиці здавалися однаковими. Ну, може, крім одного, що його до будинку Ніколь «приліпили» будівельники ліворуч трохи пізніше — з білим заштукатуреним фасадом і дахом, зведеним крутіше та вище.

Як тільки приїхали сюди, Андрюс сам собі прошепотів: «Це не Париж!» А потім згадав Порт де Ліла, вище Бельвіля, куди ходив разом із Барборою і з візочком без немовляти. Там він також бачив схожі двоповерхові спокійні вулиці з однаковими будинками. І це був Париж або його продовження. «Може, Лілль — це також продовження Парижа?» — подумав він.

— Чай чи каву? — спитала Ніколь, зсунувши на ніс окуляри і кинувши строгий, «учительський» погляд на Барбору, котра стояла біля вікна вітальні.

— Каву, будь ласка! — попросила Барбора.

Снідати вони сіли на кухні. У дерев’яній мисці лежав уручну поламаний на кусні свіжий багет. Ніколь узяла шматок і над своїм блюдцем щедро полила його абрикосовим варенням.

— Уранці хтось приходив? — спитав у неї Андрюс, який згадав, що його розбудив дверний дзвінок.

— Бернар, сусіда навпроти, — повідомила Ніколь. — Також на пенсії, тільки прокидається завжди занадто рано. І йде до булочної. Вона у нас далеченько, хвилин із десять пішки. І мені через день приносить, — вона кивнула на миску з багетом.

— Добре, коли є такі сусіди, — Андрюс закивав. Кинув погляд на Барбору. — Шкода, що Франсуа вже поїхав.

— Він завжди приїжджає лише на день-два, — Ніколь похитала головою. — Міг би залишитися, повозити вас містом. Звідси до центру далеченько, кілометрів із п’ять...

— Нічого страшного, — заспокоїв її Андрюс. — Ми самі походимо. Ми ж весь Париж пішки обійшли!

Барбора, хоч і виглядала ще сонною, зиркнула на Андрюса пронизливо, мало не сердито. І він розгубився.

— Так, — продовжив після короткої паузи. — Ми ж не туристи... Нам треба квартиру шукати і роботу...

Удень вони дійшли до Ґранд-пляс. Важке, готове до дощу небо висіло низько над містом. Тиснуло на психіку. Викликало занепокоєння. Із поодиноких слів і фраз розмова не клеїлася. Андрюс згадав уголос, як вони проїжджали, покидаючи Париж, повз Парк Астерікс, як при наближенні до Лілля на обрії виросли терикони давно закритих шахт, як небо опускалося все нижче і нижче в міру наближення до цих териконів. Мабуть, саме це низьке важке небо не давало Барборі відволіктися від проблем, не давало розслабитися, не дозволяло побалакати з Андрюсом про щось не важливе.

А він витягнув із кишені куртки план міста, отриманий від Ніколь. Розгорнув і, знайшовши намальований мамою Франсуа хрестик, збагнув, що вони дійшли до мети свої пішої подорожі і тепер перебувають у самому центрі столиці французької півночі. Широка площа здалася Андрюсові холодною, незважаючи на жвавий людський рух на її гладенькому забрукованому полі.

Вони стояли на краю площі біля високої білої будівлі з широкою наскрізною аркою внизу. У цій арці висотою в два поверхи зароджувалася вулиця. Вона немов проходила під будинком: з площі через арку і далі. Досить вузька, але також забрукована.

Андрюс звернув свій погляд на площу. Зітхнув, не побачивши жодної каруселі, жодного вуличного актора, котрий намагається привернути увагу перехожих.

«Мабуть, через негоду», — пояснив собі, знову глянув на небо холодного металевого кольору. Андрюсові здалося, що відтінків старого подряпаного алюмінію в небі над Ліллем більше, ніж відтінків свинцю. Чому згадався алюміній? Хлопець задумався. Пригадав стару розкладачку, розкладений каркас якої зроблений був із алюмінієвих трубок, на яких, утримуване дивними скрученими щільною спіраллю пружинами, трималося брезентове полотно, накрите вузьким матрацом. Цю розкладачку батько діставав із балкона щоразу після скандалу з мамою. Витягав і демонстративно ніс на кухню, де й влаштовувався на нічліг. Скандали з таким фіналом траплялися у батьків нечасто і закінчувалися тривалою тишею образи, порушувати яку, як тоді здавалося, ніхто не хотів: ні мати, ні батько. А сам він, Андрюс, у такі моменти також намагався не галасувати, щоб не заважати батькам мовчати. У такі дні, точніше, вечори, бо це завжди траплялося ввечері, вони лягали спати раніше і, як досі пригадувалося Андрюсові, висиплялися краще і вставали бадьорими та свіжими, ніби нічого напередодні не відбулося.

— Хочеш кави? — Андрюс спіймав погляд Барбори і спрямував його на маленьке кафе ліворуч від арки-вулиці.

Тиха та затишна атмосфера кав’ярні покращила дівчині настрій. Мабуть, тому, що важке північне небо залишилося там, над площею. А тут на стелі висіла не надто громіздка люстра, і світло від неї лилося вниз м’яке та ненав’язливе.

— Давай складемо план дій, — запропонувала Барбора.

Андрюс зрадів. Найбільше він боявся, що з її уст знову пролунає запитання, на яке він досі не знайшов відповіді.

— Я знаю, що робити, — поспішив її втішити Андрюс.

— Це добре, — дівчина всміхнулася, дивлячись на нього ніжно і з надією. — Ми ж не можемо більше тижня сидіти на шиї у Ніколь... Я попрошу у неї комп’ютер і пошукаю в інтернеті роботу няні.

— А я знайду найбільшу лікарню в Ліллі і знову почну заробляти гроші, — запевнив її Андрюс.

Ніколь, почувши від Барбори прохання використовувати її комп’ютер, винувато всміхнулася і пояснила, що у неї немає не тільки комп’ютера, але навіть мобільного телефону.

— Я люблю живі голоси, — сказала вона. — Я ж усе життя до пенсії вчила важких дітей і просто не можу балакати з людиною, не бачачи її очей. У комп’ютера очей немає. Навіть по звичайному телефону мені спілкуватися не подобається, — господиня озирнулася на столик біля вікна зі старомодним телефонним апаратом. — Але тут неподалік є бібліотека з комп’ютерами і з безкоштовним інтернетом. А я зараз піду на дві години, бо викладаю іммігрантам французьку мову на безкоштовних курсах. Може, також хочете позайматися французькою?

Андрюс сіпнувся від несподіваної пропозиції, кинув погляд на Барбору.

Барбі слухала і дивилася на Ніколь зачаровано. А він не міг збагнути, що її здивувало в словах мами Франсуа. Ну так, людина «старої школи», яких і в Литві багато серед пенсіонерів, серед таких же симпатичних, освічених колишніх учительок