Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

із акуратно зачесаним сивим волоссям, скромно вбраних, які стежать за собою і намагаються з усіх сил бути корисними суспільству. Це нормально!

— Нам треба спочатку влаштуватися, — озвався він, збагнувши, що Барбора не готова відповісти на пропозицію Ніколь. — Знайти роботу, винайняти квартиру...

— Звісно, певна річ, — Ніколь розуміюче закивала. — Але потім ви завжди можете приходити до мене на уроки. Будемо пити чай, і я вас навчу спілкуватися французькою!

— Спасибі, дуже вдячні, — Андрюс занервував, ніби боявся, що Ніколь продовжить їх зараз умовляти зайнятися французькою мовою. — А де ця бібліотека з інтернетом?

Мама Франсуа підвела їх до вікна і пояснила дорогу.

Вони вийшли з будинку разом. Барбора вирушила в бібліотеку, Андрюс до лікарні, яку сам знайшов на плані міста. Хвилин із п’ять вони йшли разом вулицею, і холодний вітер дув їм в обличчя. Далі їхні шляхи розійшлися.

Університетський лікарняний комплекс, знайдений Андрюсом на карті, також був розташований на околиці міста, як і Ламбусерт, район, у якому жила Ніколь. Півгодини знадобилося йому, щоб дійти до станції метро Рігур. Звідси до університетського лікарняного комплексу залишалося шість станцій, і до того ж без пересадки. Двовагонний міні-потяг метро Андрюса здивував, але ще більше здивувався він, коли міні-потяг рушив: водія в ньому не було. Андрюс розглядав тунель, що летів назустріч, аж тут темрява тунелю розступилася, і потяг знову вигулькнув назовні й одразу ж кинувся на бетонний віадук, чим знову перемкнув думки Андрюса. Спочатку на спогади про шосту лінію паризького метро, де після виходу з тунелю був віадук із виглядом на Ейфелеву вежу; йому передував міст Бір-Хакейм, потім згадалися терикони закритих шахт, побачені дорогою в Лілль. Тепер ці терикони немов стали кордоном між проминулим і зовсім недавнім паризьким життям і новим, ще не осмисленим і не влаштованим життям у Ліллі.

Краєвиди, що відкривалися з вікон міні-потяга метро, розчаровували. Ні веж, ні гарних будівель. Якісь фабричні споруди, однакові житлові двоповерхові будиночки, пустирі й автодороги, зайняті вантажівками. Тут ні праворуч, ні ліворуч Андрюс не міг видивитись бодай шматочок Франції — тієї Франції, до якої він звик у Парижі.

«Мама Філіпа якось казала, що Париж — це не Франція», — згадав він. Але ця «не-паризька Франція» навіювала смуток, навіть якщо не зважати погляд на алюмінієво-свинцеве низьке небо.

Роздивляючись одноманітні пейзажі за вікном, Андрюс збагнув, що їде вже вздовж лікарняного комплексу. Цей комплекс, із розкиданими на величезній території серед алей, галявин і паркових куточків десятками будинків, від невеликих двоповерхових до височенних, ребристих, із футуристичними сходинками, що пнуться вгору, Андрюс відразу назвав для себе «Містом хворих». Настрій трохи покращився. Юнак подумав, що дитячий корпус у такому комплексі має бути набагато серйозніший, ніж у лікарні «Нектар» на рю де Севр. Залишалося тільки його знайти, а потім відшукати таємний (чи явний) прилікарняний ринок клоунів-тимчасовиків. Звісно, навряд чи вони зустрінуть його з розпростертими обіймами, але він же вклинився в такий самий ринок на рю де Севр? Він же став, врешті-решт, своїм, нехай заради цього довелося витерпіти і косі погляди, і лайку, і навіть побої братів-албанців з тяжкими наслідками. Але Париж — це столиця. Там усе жорсткіше. А тут, у провінції, можливо, і не виникне якихось труднощів, і він знову займеться справою, що дає хоч трохи грошей. Улюбленою справою?

Андрюс задумався. У дитинстві він страшенно любив смішити інших, насамперед своїх однолітків. Батьки на його кривляння чи вигадки, які він вважав смішними, ніколи не сміялися. Точніше, мама раділа, всміхалася і, здавалося, завжди схвалювала його спроби бути смішним. Але батько поглядав на маленького Андрюса, котрий зображував щеня, з подивом або навіть підозрою.

Він уже зайшов за шлагбаум, що перегороджував машинам під’їзд до одного з лікарняних корпусів, аж тут у кишені задзеленчав мобільний.

— Привіт! — пролунав голос Поля. — Ми тут із татом! Він передає тобі вітання!

— І ти йому також! — Андрюс був радий дзвінку. Він зупинився. — Як ти?

— Нічого, — голос Поля зазвучав раптом сумніше. — Мені тепер і на ноги одягли захисні кільця... Сказали, що так треба... Лежати дуже незручно. А ти де?

— Я на півночі, в Ліллі, — Андрюс озирнувся обабіч, немов шукав, що б таке з побаченого описати Полю. Але, схоже, нічого гідного опису не виявив. — Тут знаєш, яке метро?

— Яке?

— Поїзди короткі, з двох маленьких вагонів, і без водія!

— Невже?

— Справді! І частина рейок покладена на естакадах над вулицею, як у Парижі на бульварі Гренель або бульварі Ґарібальді!

— Цікаво! — у голосі Поля чулася радісна зацікавленість.

— Філіп до тебе приходить?

— Так, через день! Вчора виграв у мене в шашки!

— Як? — здивувався Андрюс.

— Хтозна! — зізнався Поль. — У нього дуже потужна пам’ять. Татко також тут був і переставляв шашки, коли я робив хід, і коли він. Може, тому, що він грав чорними? Я ж також завжди вигравав у тебе, коли грав чорними!

— Ти тільки чорними і грав! І ходив першим! — нагадав Андрюс.

— Наступного разу знову буду грати чорними! — вирішив уголос хлопчик. — Татко киває, що він утомився тримати руку з телефоном біля мого рота! Я тобі скоро знову зателефоную! Бувай!

Минуло ще півгодини, перш ніж Андрюс за допомогою випадкових перехожих, котрі розуміли англійську, вийшов до дитячого корпусу. Вийшов і обімлів. Футуристична архітектура комплексу автономної дитячої лікарні, що мала зовсім іншу назву — Шпиталь Жанни Фландрійської — приголомшила його. П’ятиповерховий, сталевого кольору гострий ніс будинку-корабля, перед яким зупинився Андрюс, з висунутою, що нависала ліворуч над землею прибудовою-«бійницею», довгим суцільним вікном спрямованою у бік нездійсненного руху, в умовне «вперед», куди інші вікна будівлі просто не могли зазирнути, змусив людину, котра стоїть перед ним, роззявити в подиві рота. Цей «ніс» переходив у потужний «корабельний» корпус, який далі, здавалося, ставав нижчим і перетворювався в будівлю іншої, але також дивної, незвичної форми.

Андрюс вирішив обійти гострий ніс будівлі ліворуч. Там, ліворуч і попереду, виднівся вхід із довгим і широким козирком. Він не відразу звернув увагу, що йде по траві, по млявому газону, який утратив жвавість своєї зеленої барви через сезонний холод, іде по грузькій сирій землі.

Вибравшись на асфальт під’їзної дороги, Андрюс потупцяв черевиками, зчищаючи з підошов налиплий ґрунт.

Повз нього, до входу в шпиталь, мало не збивши Андрюса з ніг, пролетіла червона малолітражка. Загальмувала перед залізними стовпчиками, які розділяли майданчик під козирком і вузьку автомобільну алею. Вибіг водій, відчинив задні дверцята, взяв