Читати книгу - "Гра престолів"

class="p1">Висока зала дому Аринів палала сяйвом півсотні смолоскипів, які вздовж стін горіли у держалах. Леді Лайса була вбрана в чорний шовк, груди якого прикрашав вишитий перлами сокіл на тлі повні. Оскільки вона не схожа була на людину, яка збирається приєднатися до Нічної варти, Тиріон вирішив, що жалобне вбрання, на її думку, найбільше годиться для того, щоб вислуховувати зізнання. Довга золотисто-каштанова коса, химерно заплетена, спадала на ліве плече. Високий трон поряд з Лайсою стояв порожній: нема сумнівів, що малий лорд Соколиного Гнізда давно спить і тіпається уві сні. Бодай за це Тиріон був удячний.

Низько вклонившись, він якусь мить роззирався залою. Вислухати Тиріонове зізнання леді Арин закликала своїх лицарів і підданих, як він і сподівався. Він побачив зморшкувате обличчя сера Бриндена Таллі й добродушно-грубувате — лорда Нестора Ройса. Поряд з Нестором стояв молодик з вугільно-чорними бакенбардами — ніхто як його спадкоємець сер Альбар. Представлені були майже всі головні доми Видолу. Тиріон зауважив сера Ліна Корбрея, стрункого як меч, і лорда Гантера з його подагричними ногами, й удову леді Вейнвуд в оточенні синів. Інших гербів Тиріон не знав: були тут зламаний спис, зелена гадюка, вежа у вогні, крилатий потир.

Серед панства Видолу було й кілька Тиріонових супутників з королівського гостинцю: сер Родрик Кассель, досі блідий від напівзагоєних ран, стояв поряд із сером Віллісом Водом. Співець Марильйон роздобув собі нову ліру. Тиріон посміхнувся: хай що сьогодні вночі трапиться, він не волів, аби це лишалося в таємниці, а хто як не співець найкраще рознесе звістку по всіх усюдах?

У дальньому кінці зали притулився до колони Брон. Вільний вершник не спускав з Тиріона своїх чорних очей, а руку недбало поклав на руків’я меча. Тиріон затримав на ньому довгий допитливий погляд...

Першою заговорила Кетлін Старк.

— Нам сказали, ви хочете зізнатися в гріхах.

— Так, міледі,— озвався Тиріон.

Лайса Арин посміхнулася до сестри.

— У небесних камерах усі ламаються. Боги бачать їх згори, там не можна сховатися в темряві.

— Як на мене, не схоже, щоб він зламався,— зауважила леді Кетлін.

Леді Лайса не звернула на неї уваги.

— Кажіть, що маєте,— звеліла вона Тиріону.

«Час кинути кості»,— подумав той, знову метнувши швидкий погляд на Брона.

— З чого почати? Зізнаюсь, я лихий коротун. Злочини й гріхи мої не злічити, добрі лорди й леді. Я спав з повіями, і не раз, а сотні разів. Я бажав рідному лорду-батькові смерті, та й сестрі, нашій ласкавій королеві, також...— (Хтось позаду нього хихикнув).— Я не завжди добре ставився до слуг. Буркотів. Навіть дурив, визнаю з соромом. Казав чимало жорстоких і злих слів про шляхетне панство при дворі...— (Це викликало нову хвилю сміху).— Одного разу я...

— Тихо! — бліде кругле обличчя Лайси Арин палало.— Що це ти задумав, карлику?

Тиріон схилив голову набік.

— Як, я зізнаюся в злочинах, міледі...

Кетлін Старк зробила крок уперед.

— Ви звинувачені в тому, що підіслали найманця з ножем, щоб зарізати в ліжку мого сина Брана, і в тому, що вступили в змову з метою вбивства лорда Джона Арина, правиці короля.

Тиріон безпомічно знизав плечима.

— Боюся, в цих гріхах я зізнатися не зможу. Про вбивства мені не відомо нічого.

Леді Лайса підвелася зі свого трону, вирізьбленого з віродерева.

— Я не дозволю з себе посміятися. Ти пожартував, Куцю, і сподіваюся, отримав задоволення. Пане Вардисе, відведіть його назад у підземелля... але цього разу знайдіть йому меншу камеру, де підлога ще похиліша.

— Оце так чиниться правосуддя у Видолі? — прогуркотів Тиріон так гучно, що сер Вардис на мить закам’янів.— Невже справедливість закінчується на Кривавій брамі? Ви звинувачуєте мене в злочинах, я провину заперечую, то ви кидаєте мене в голу камеру мерзнути й голодувати? — він задер голову, щоб усі добре побачили синці, які в нього на обличчі лишив Морд.— А де ж королівське правосуддя? Чи Соколине Гніздо вже не належить до Сімох Королівств? Ви кажете, проти мене висунуті звинувачення. Гаразд. Я вимагаю суду! Дайте мені слово, а тоді хай мою правду чи брехню відкрито судять перед богами і людьми.

Залою покотилося тихе бурмотіння. І Тиріон збагнув, що домігся свого. Він був шляхетного роду, син наймогутнішого лорда в усьому королівстві та брат королеви. Йому не можна було відмовити в суді. Гвардійці в небесно-блакитних плащах рушили до Тиріона, але їх зупинив сер Вардис і поглянув на леді Лайсу.

Та роздратовано скривила ротик.

— Якщо вас на суді визнають винним у злочинах, у яких вас звинувачують, тоді за законом короля вам доведеться заплатити власною кров’ю. У Соколиному Гнізді ми не тримаємо ката, мілорде Ланістер. Відчиніть Місячні двері.

Глядачі розступилися. Між двох струнких мармурових колон виявилися вузькі двері з віродерева, де на білому тлі був вирізьблений півмісяць. Двійко гвардійців промарширували до них, і ті, хто стояв ближче, позадкували. Один з гвардійців зняв важкий бронзовий засув, а другий потягнув стулки на себе. Зненацька плащі напнулися на плечах, підхоплені поривом вітру, який зі свистом влетів у відчинені двері. За ними простерлося безмежне нічне небо, всіяне холодними байдужими зорями.

— Погляньте, ось королівське правосуддя,— сказала Лайса Арин. На стінах, як прапорці, тріпотіло полум’я смолоскипів, а де-не-де смолоскипи й зовсім згасли.

— Лайсо, це не дуже мудре рішення,— мовила Кетлін Старк, а залою пролетів чорний вітер.

Сестра не зважала на неї.

— Хочете суду, мілорде Ланістер? Дуже добре, ви отримаєте суд. Мій син вислухає все, що ви маєте сказати, а тоді ви вислухаєте його присуд. А потім зможете піти... крізь оті двері або оці.

Вона була страшенно вдоволена з себе, думав Тиріон, і нічого дивного. Хіба злякає її суд, коли суддею на ньому буде її синок-слабачок? Тиріон зиркнув на Місячні двері. «Мамо, я хочу подивитися, як він летить»,— сказав хлопчик. Скількох людей це шмаркате гаденя вже послало в оці двері?

— Дякую, добра леді, але не бачу сенсу турбувати лорда Роберта,— увічливо мовив Тиріон.— Боги знають правду: я не винен. Я покладаюся на їхній присуд, а не на людський. Я вимагаю суду через двобій.

Високою залою дому Аринів, як нагла буря, прокотився сміх. Лорд Нестор Ройс пирхнув, сер Вілліс Вод хихикнув, сер Лін Корбрей гоготнув, а решта, закинувши голови, так зареготали, що з очей сльози покотилися. Марильйон зламаною рукою незграбно взяв якусь веселу ноту на своїй новій лірі. Навіть вітер, здавалося,