Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

можу з певністю сказати, де глитай-нетлі. Лише те, що сплять вони в межах того ковпака.

Коли аватар це сказав, Айзек раптом дещо усвідомив.

Він розмірковував над проблемою, думав, як потрапити в Оранжерею, але раптом ошелешено втямив, що таким міг і не перейматися. Йому згадалася роздратована порада Лемюеля: залиш це професіоналам.

Тоді він без вагань відкинув цю думку, але тепер, зрозумів він, справді можна було так і зробити. Була тисяча різних способів повідомити варту, не здаючись їм: держава полегшувала роботу донощиків. Тепер він знав, де були глитай-нетлі: він міг повідомити про це владу з усіма її можливостями, мисливцями й науковцями, з її величезними ресурсами. Він міг їм сказати, де гніздяться глитай-нетлі, і втекти. А вартові могли б самі їх впіймати. Тієї нетлі, що полювала на нього, вже не стало: йому було нічого боятися.

Усвідомлення було вражаючим.

Однак воно ні на мить не перетворилося на спокусу.

Айзек пам’ятав про допит Вермішанка. Той намагався приховати свій страх, але було очевидно, що він анітрохи не вірить у те, що варта здатна зловити глитай-нетель. А тепер в особі Ради Конструктів Айзек уперше зустрівся з силою, яка показала, що здатна вбити цих надзвичайних хижаків. Силою, яка не працювала на державу, а натомість запропонувала допомогу йому з товаришами — або вирішила скористатися їхньою допомогою.

Айзек не знав точно, які мотиви керують Радою, навіщо їй ховатися. Проте йому достатньо було вже того, що цю зброю не могла використати варта. Для міста це був найкращий шанс. Такого він не міг заперечувати.

Це була важлива причина.

Однак значно сильнішим було набагато примітивніше відчуття, що крилося глибоко всередині, — ненависть. Айзек подивився на Дерхан і згадав, чому вони подружилися. Він скривив губи.

«Я би не довіряв Радґаттеру, — холодно подумав він, — навіть коли б той сраний вбивця заприсягнувся душами своїх дітей».

Якби держава відшукала нетель, зрозумів Айзек, вона б зробила все можливе, щоб їх упіймати. Бо вони до чорта дорогі. Їх могли б забрати з нічного неба, усунути небезпеку, але їх би знову замкнули в якійсь лабораторії, продали на якомусь аукціоні, і вони знову б працювали за своїм комерційним призначенням.

Їх би знову доїли й годували.

Айзек знав, що якою б непідходящою кандидатурою для пошуку й знищення нетель він не був, усе ж повинен спробувати. Він відмовлявся бути фігурою в інших комбінаціях.

Вони продовжували розмовляти, аж поки зі східного обрію не почала розсіватися темрява. Взялися формувати обережні пропозиції. Всі були непевні. Але навіть із сотнями «якщо» ці напівсхеми розросталися й окреслювалися. З них поступово утворювалася послідовність. З величезним подивом Айзек і Дерхан зрозуміли, що в них є щось на зразок плану.

Поки вони розмовляли, Рада відправила свої рухомі особи в глибину звалища. Вони порпалися в купах сміття і приносили звідти покручені дроти, розбиті каструлі й друшляки, навіть один чи два погнуті шоломи, а нерідко — й величезні блискучі гірки гострих уламків дзеркал.

— Ви можете знайти зварювальника чи металотавматурга? — запитав аватар. — Треба зробити захисні шоломи, — він описав дзеркала, які мають бути розміщені точно по лінії зору.

— Так, — сказав Айзек. — Повернемося завтра ввечері, щоб зробити шоломи... а тоді... тоді в нас буде день... щоб підготуватися.

Поки ще було темно, різні конструкти стали розповзатися хто куди. Вони поверталися до домівок своїх власників, досить рано, щоб їхні нічні мандрівки залишались непоміченими.

Розвиднювалось. Гуркіт потягів долинав усе частіше. На баржах почулися гучні, лайливі перемовляння шкіперських родин, що горлали одне до одного на воді по той бік смітника. Робітники ранньої зміни поплелися до фабрик, аби витерпіти черговий день перед величезними ланцюгами, паровими двигунами й невтомними молотами тих бездушних промислових об’єктів.

На пустирі серед звалища лишилося тільки п’ять постатей: Айзек з товаришами, жахливий труп, що говорив від імені Ради Конструктів, і сама Рада, що нависала над ними й повільно ворушила кінцівками.

Айзек, Дерхан і Яґарек встали, збираючись іти. Вони були знесилені й у кожного з них щось боліло — коліна й долоні подерлись на нерівній землі, а в Айзека все ще розколювалась голова. Вони були вимащені грязюкою і сажею. З них сипалось стільки пилу, що він нагадував дим. Здавалося, що вони горіли.

Вони сховали дзеркала та інший матеріал для виготовлення шоломів у такому місці звалища, щоб потім змогти їх знайти. Айзек і Дерхан збентежено роззиралися, настільки оточення змінилось у денному світлі. Загрозливе звалище тепер здавалося хіба що жалюгідним, моторошні постаті виявилися зламаними колясками й порваними матрацами. Яґарек високо піднімав перев’язані ноги, трохи шкутильгаючи, й безпомильно прямував назад тією ж дорогою, якою вони й прийшли.

Айзек і Дерхан волочилися за ним. У них зовсім не лишилося сил. Обличчя Дерхан побіліло, і вона зболено торкалася місця, де раніше було її вухо. Коли трійця вже майже зникла за стінами розтрощеного сміття, до них гукнув аватар. Почувши сказане, Айзек нахмурився, але не спинився, з кожним кроком віддаляючись від Ради; не зупинився він і тоді, коли пройшов плутаним шляхом повз сміттєві кургани та вибрався на все світліші вулиці Сірого Меандру. Однак він запам’ятав слова Ради Конструктів і ретельно їх обдумував.

— Те, що ти носиш із собою, може бути в небезпеці, дер Ґрімнебуліне, — сказав аватар. — Більше не залишай цінних речей біля залізниці. Принеси мені свій кризовий двигун, — запропонував він. — На зберігання.

Розділ сорок перший

— Пане мер, до вас тут джентльмен і... юнак, — промовила Давінія через переговорну трубку. — Джентльмен повідомив, що пан Рятуй послав його у справі... водогону в Д/Р. Жінка нервово затнулася на очевидних кодових словах.

— Хай заходять, — одразу відповів Радґаттер, упізнавши пароль.

Він нервово совався у кріслі від нетерплячки. Масивні двері до палати Лемквіста повагом прочинилися й впустили ставного молодого чоловіка та переляканого хлопчака, що вчепивсь у його руку. Дитина була вдягнена в потріпане ганчір’я, ніби її щойно забрали з вулиці, розпухлу руку вкривала брудна пов’язка. Одяг чоловіка виглядав пристойніше, але не менш дивно. На стегнах бовталися просторі штани, подібні до тих, що носили хепрі. У них він, попри свою статуру, виглядав дуже по-жіночому.

Радґаттер кинув на нього зморений, роздратований погляд.

— Сядьте, — промовив коротко. Помахавши перед ними стосом папірців, швидко заговорив. — Один неопізнаний безголовий труп, пристебнутий до безголового пса, на обох мертві рукохапи. Одна