Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

чашку подібно до першої. Він швидко її випив. Відтак ми посиділи мовчки хвилин із п’ятнадцять.

— Як почуваєтеся, ваша милосте?

— Вже краще, — неохоче визнав він. Я помітив, що його голос звучить якось глухо. — Набагато краще.

— Це, мабуть, лауданум, — зауважив я. — Але шлунок у вас уже має заспокоїтись, — я взяв флягу з риб’ячим жиром. — Два добрі ковтки, ваша милосте.

— Це справді єдиний підхожий засіб? — з огидою перепитав він.

— Якби я мав доступ до аптек поряд з Університетом, то міг би знайти щось смачніше, але наразі це — єдине, що можна зробити.

— Зроби мені ще одну чашку чаю, щоб це запити, — він узяв флягу, зробив два ковточки й віддав її назад, страхітливо скрививши рота.

Я подумки зітхнув.

— Якщо ви питимете це потроху, ми просидимо так цілий вечір. Два гарні ковтки, такі, якими моряки п’ють дешевий віскі.

Алверон набурмосився.

— Не розмовляй зі мною як із дитиною.

— Тоді поводьтесь як чоловік, — суворо промовив я, і він приголомшено замовк. — Два ковтки раз на чотири години. Цю флягу слід повністю випити до завтра.

Його сірі очі загрозливо примружилися.

— Хотів би нагадати, з ким ти зараз розмовляєш…

— Я розмовляю зі хворим, який не бажає пити ліки, — спокійно відказав я.

В його потьмянілих від лаудануму очах тлів гнів.

— Пінта риб’ячого жиру — це не ліки, — процідив мейр. — Це прохання лихе й безглузде. Це неможливо.

Я вп’явся в нього максимально нищівним поглядом і забрав флягу з його руки. Не відводячи погляду, випив геть усе. Мені в горлянку ковток за ковтком лився отой жир, а я все дивився мейрові в очі. Я побачив, як гнів на його обличчі змінився огидою, а тоді на ньому врешті відбилося притлумлене, хворобливе благоговіння. Я перекинув флягу, провів по ній ізсередини пальцем і вилизав дочиста.

Я дістав із кишені плаща ще одну флягу.

— Це мало бути вашою дозою на завтра, але вам доведеться випити її сьогодні. Якщо вам так буде легше, має вистачити одного ковтка раз на дві години, — я простягнув флягу мейрові, не відводячи погляду від його очей.

Він мовчки забрав флягу, випив два гарні ковтки та з похмурою рішучістю закрив флягу. Гордість завжди діє на шляхту краще, ніж здоровий глузд.

Я попорпався в одній із кишень свого насичено-багряного плаща й дістав мейрів перстень.

— Забув повернути вам раніше, ваша милосте, — і простягнув перстень йому.

Мейр потягнувся до нього, але відтак зупинився і сказав:

— Поки що залиш його собі. Гадаю, ти його заслужив.

— Дякую, ваша милосте, — промовив я, старанно зберігаючи стримане обличчя. Він не спонукав мене носити перстень, але дозвіл залишити його собі був помітним кроком уперед у наших стосунках. Хай як мине його залицяння до леді Леклесс, того дня я справив на нього враження.

Я налив йому ще чаю й вирішив дати останні вказівки, поки його увага ще була зосереджена на мені.

— Решту з цього горщика треба випити за ніч, ваша милосте. Але пам’ятайте: до завтра ви більш нічого не споживатимете. Коли пошлете по мене, я заварю вам іще. І постарайтеся випити якомога більше рідини вночі. Найкраще підійде молоко. Якщо додавати до нього трохи меду, пити його буде легше.

Він погодився. Його, схоже, почало хилити в сон. Знаючи, якою важкою для нього буде ніч, я дозволив йому задрімати. Зібрав речі й пішов.

У зовнішніх кімнатах чекав Стейпс. Я сказав йому, що мейр спить, і попросив не виливати чаю з горщика, бо він знадобиться його милості після пробудження.

Стейпс провів мене поглядом, який уже був не просто холодним, як раніше. У ньому відчувалася ненависть, майже отруйна ненависть. Лише тоді, коли він зачинив за мною двері, до мене дійшло, як це має сприйматись його очима. Він же вважає, що я користаюся з мейра, поки той слабкий.

На світі багацько таких людей — мандрівних лікарів, які спокійно користуються страхами безнадійно хворих. Найкращий приклад — Кропива, продавець зіль у «Трьох грошах за бажання». Його, безумовно, зневажають чи не найбільше в усій драмі: немає глядачів, які не раділи б, коли Кропиву в четвертій дії прив’язують до ганебного стовпа.

Згадавши про це, я замислився над тим, яким слабким і сірим видавався мейр. Живучи в Тарбієні, я бачив, як ломка від офалуму вбивала здорових молодих чоловіків, а мейр не був ані молодим, ані здоровим.

Кого звинуватять, якщо він дійсно помре? Вже точно не Кодікуса, радника, якому довіряють. І вже точно не Стейпса, любого лакея…

Мене. Звинуватять мене. Його стан дійсно погіршився після мого прибуття. Я не сумнівався, що Стейпс хутко розповість, що я бував із мейром наодинці в його кімнатах. Що я заварив йому чаю, а невдовзі після того він пережив дуже тяжку ніч.

У найкращому разі я буду схожий на юного Кропиву. У найгіршому — на найманого вбивцю.

Ось про що я думав, ідучи маєтком мейра до своїх кімнат. Дорогою я зупинився лиш один раз — щоб висунутися з одного вікна із краєвидом на Нижній Северен і виблювати пінту ри­б’ячого жиру.