Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

її приятель схопився зі свого місця й підскочив до вікна. Ванда розвернулась і спробувала крізь стіну дощу роздивитись те, що він там угледів.

— Я когось бачив, — твердив її товариш, тицяючи пальцем за вікно. — Якийсь тип у ясно-брунатному плащі вибіг на міст, що на Річленд-авеню, а тоді кинувся через поруччя!

— Де?!

Ванда стала навшпиньки, витягнувшись так, як їй лишень дозволяло її невеличке повненьке тіло, але змогла розгледіти крізь залиту дощем шибку тільки машину, що зупинилась на мосту. З неї вийшов водій, перехилився через парапет, після чого повернувся до своєї машини, але передумав і знову підійшов до парапету, зазираючи за нього так, мовби спостерігав за чимось або кимось там, унизу.

У Ванди всередині все обірвалось від поганого передчуття.

— Піду-но я погляну, де там Біллі.

Вона обійшла все відділення, запитуючи про Біллі медперсонал і пацієнтів, але хлопця ніхто не бачив. Тоді Ванда оглянула палату Біллі. Його ясно-брунатного плаща не було в шафі.

Шарлотта Джонсон, завідувачка відділення, прибігла на сестринський пост і сказала, що їй щойно телефонував один із членів персоналу. Він саме був у місті й помітив Біллі на Річленд-авеню. З кабінету вискочив лікар Кол. Йому зателефонували й сповістили, що Біллі бачили на мосту.

Здійнявся лемент. Ніхто не хотів посилати до Біллі охоронців, бо всі знали, що форма його налякає.

— Я піду, — сказала Ванда, хапаючи пальто.

Охоронець Клайд Барнгарт довіз її до моста. Вона спустилась униз і почала виглядати Біллі поміж опорами мосту. Потім пройшлась уздовж берега річки, роззираючись навсібіч. Усе марно. Повернувшись, вона з подивом побачила, що водій, котрий тоді спинився на мосту, ще й досі не поїхав.

— Ви бачили тут юнака в брунатному плащі? — запитала Ванда.

Чоловік показав на університетський Центр урочистих подій, що був неподалік.

Фургон охорони підібрав Ванду й підвіз до цієї сучасної споруди з цегли та скла, що за формою нагадувала багатоярусний іменинний торт, увінчаний круглим куполом.

— Онде він! — вигукнув офіцер Барнгарт, вказуючи на бетонну галерею, що оперізувала будівлю на рівні третього поверху.

— Зачекайте тут, — сказала охоронцеві Ванда. — Я сама все владнаю.

— Не заходьте з хлопцем досередини й не залишайтеся з ним наодинці, — попередив Барнгарт.

Ванда піднялась пандусом на першу з галерей і побачила вгорі Біллі, котрий переходив од дверей до дверей, намагаючись проникнути до будівлі.

— Біллі! — покликала Ванда, вибігаючи пандусом на наступну галерею. — Зажди!

Юнак не відреагував.

— Денні! Аллене! Томмі! — спробувала медсестра вигукувати інші імена.

Він не звертав на неї уваги, швидко пересуваючись галереєю й перевіряючи одні двері за іншими. Нарешті він знайшов незамкнений вхід і зник у будівлі. Ванда ніколи не бувала в Центрі урочистих подій. Їй було лячно. Вона не знала, навіщо Біллі сюди прийшов і чого взагалі від нього можна чекати. Та все ж вона забігла всередину й наздогнала юнака, коли той почав підніматись угору крутими східцями. Ванда залишилась на сходовому майданчику.

— Спускайся звідтіля, Біллі.

— Дай мені спокій, жінко! Ніякий я не Біллі.

Вона ніколи раніше не бачила його з жувальною гумкою, проте зараз він завзято працював щелепами.

— Хто ж ти тоді? — запитала медсестра.

— Стів.

— І що ти тут робиш?

— А на що це, в біса, схоже? Піднімаюсь нагору.

— Для чого?

— Щоб стрибнути.

— Спускайся, Стіве. Давай про це поговоримо.

Той не послухався. Ванда намагалась його переконати, та все було даремно. Вона зрозуміла, що юнак твердо вирішив накласти на себе руки. Він сильно змінився. Поводився зухвало. Говорив швидко. Тембр його голосу став вищим. Вираз обличчя й інтонація були зарозумілими, мовби хлопець вважав себе неабияким мачо.

— Треба відлити, — зронив він, зникаючи за дверима вбиральні.

Ванда мерщій вискочила на галерею, щоб поглянути, чи Клайд Барнгарт із машиною ще чекає надворі. Проте охоронця й слід прохолов. Повернувшись до приміщення, Ванда побачила, що Стів саме вийшов із вбиральні та шмигнув у сусідні двері. Вона хотіла піти слідом за ним, але хлопець замкнувся зсередини.

Ванда побачила на стіні телефон, набрала номер шпиталю й попросила з’єднати її з лікарем Колом.

— Я не знаю, що робити, — побивалась вона. — Тепер він називає себе Стівом і говорить про самогубство.

— Заспокой його, — звелів Кол. — Скажи, що все буде гаразд, що все не так погано, як йому здається. Скажи, що він зможе поїхати в Кентуккі, до лікарки Вілбур, тільки нехай повернеться до шпиталю.

Ванда поклала слухавку й наблизилась до дверей. Вона постукала й гукнула:

— Стіве, відчини! Лікар Кол каже, що ти таки поїдеш до Кентуккі!

За мить двері розчахнулись, і звідти вийшов якийсь студент. Ванда побачила, що за дверима починається вузький круговий коридор, і кинулась туди, зазираючи до кабінетів і зал, що траплялись на шляху. Їй почало здаватись, ніби вона мчить по колу на якійсь божевільній каруселі з нічного жахіття. «Шукай, Вандо, шукай, не спиняйся!»

Пробігаючи повз двох студентів, заглиблених у розмову, Ванда крикнула:

— Тут, часом, хлопець не проходив? Високий такий, у брунатному плащі й мокрий до нитки?

— Так, він пішов отуди, — вказав один зі студентів.

Жінка побігла далі, час від часу перевіряючи двері, котрі вели на галерею, на той випадок, якщо Мілліган знову вийшов назовні. Нарешті Ванда й справді побачила юнака на галереї.

— Стіве! — гукнула вона. — Постривай! Я повинна тобі дещо сказати!

— Нема нам про що говорити.

Ванда оббігла юнака й стала поміж ним і бетонною балюстрадою, щоб не дати йому стрибнути.

— Лікар Кол просить тебе повернутися.

— Нехай той товстопузий бовдур іде під три чорти.

— Він каже, що все не так погано, як тобі здається.

— Та де там, у дідька!

Хлопець крокував туди-сюди, роздратовано жуючи гумку.

— Лікар Кол запевняє, що ти зможеш поїхати до Кентуккі й лікарка Вілбур тобі допоможе.

— Не вірю я тим мозкоправам! Вони торочать якісь нісенітниці про те, що в мене, мовляв, розщеплення особистості. Маячня! Це їм треба голови полікувати!

Він зірвав із себе мокрий плащ, наліпив його на скло великого панорамного вікна й відвів кулак, замірившись розбити шибу. Ванда наскочила на юнака, піймала його за руку й повисла на ній, щоб він не міг розмахнутись. Вона розуміла: скло йому знадобилось, аби зарізатись. Воно було дуже товсте, і Мілліган навряд чи зміг би його розтовкти, швидше він зламав би пальці, проте Ванда все одно вчепилась у хлопця що було сили. Той спробував струсити її з себе.

Поки вони вовтузились, Ванда намагалась умовити його піти з нею, але він і чути нічого не хотів. Намокнувши й промерзнувши до кісток, жінка врешті-решт