Читати книгу - "Ходіння по муках"

Тихорєцькій він обізвав ЦВК німецькими шпигунами і провокаторами. У відповідь на це ЦВК затаврував Автономова і Сорокіна, що приєднався до нього, бандитами і ворогами народу і віддав їх на прокляття і вічну ганьбу.

Вся ця буза паралізувала армію. Замість того щоб почати концентричний наступ трьома групами на Добровольчу армію, що перебувала в центрі розташування цих груп, Червона Армія хвилювалась, мітингувала, скидала командирів і, в кращому разі, здатна була на трагічну загибель.

Нарешті московські декрети продовбали упертість крайових властей. Автономов був призначений інспектором фронту, командування північною групою армії перейшло до похмурого латиша, підполковника Калніна. Сорокін залишився командуючим західною групою.

Якраз у цей час до Добровольчої армії приєднався полковник Дроздовський з тритисячним загоном добірних і лютих офіцерів, що варті були в бою кожен десяти рядових бійців; підтягалося на конях станичне козацтво; з Петрограда, Москви, з усієї Росії просочувалось, поодинці і купками, офіцерство, яке прочуло про чудеса «льодового походу»; отаман Краснов, хоч і скупувато, давав зброю і гроші. З кожним днем Добровольча армія міцніла, і настрій її розпалювався умілою пропагандою генералів та громадських діячів, невмілими діями крайової Радянської влади і розповідями очевидців, що прибували з півночі.

В кінці травня її вже не могли роздавити місцеві сили червоних. Вона сама перейшла в наступ і завдала північній групі Червоної Армії Калніна страшного удару на станції Торгова.

— Що ж ви, хлопці, перестали співати?

— Похрипли.

— Ану, я жаринку дістану. — Іван Ілліч Телєгін сів коло вогнища, в якому яскраво горів кинений зверху залізничний щит, і розкуривши люльку, залишився послухати.

Час був пізній. Майже всі вогнища вздовж залізниці погасли. Холоднувата ніч пишно розкинулась зірками. Вогонь освітлював угорі, на насипу, товарні поїзди — цеглисто-червоні вагончики, обдерті й розбиті. Деякі прибігли від берегів Тихого океану, деякі з полярних боліт, з пісків Туркестану, з Волги, з Полісся. На кожному була помітка: «Термінове повернення». Але всі терміни давно минули. Збудовані для мирної роботи, терплячі вагончики з немазаними осями і проламаними боками готувалися зараз, — відпочиваючи під зірками, — зовсім уже до фантастичної діяльності. Їх будуть скидати цілими поїздами з усім, що в них є, під укоси; напхавши в них, як оселедців у бочку, полонених червоноармійців і наглухо забивши двері й вікна, одвезуть за тисячі верст з поміткою крейдою: «Вантаж, який не псується, повільна швидкість». Вони перетворяться на кладовище висипнотифозних, на рефрижератори для перевезення морожених трупів. Вони будуть підлітати у вогненних вибухах аж до неба… В сибірських хащах їх двері й стіни будуть розтягатися на огорожі і скотні двори… І — уцілілі, обгорілі, розбиті, — вони ще не скоро, дуже не скоро приплентаються на вимогу термінового повернення і стануть на іржавих коліях на ремонт.

— А що, товаришу Телєгін, як у Москві пишуть, скоро скінчиться громадянська війна?

— Поки не переможемо.

— Бачите… Значить — надіються на нас…

Кілька чоловік біля вогнища, бородаті, засмаглі, чорні, лежали ліниво… Спати не хотілось, навіть розмовляти теж не хотілось. Один попросив у Телєгіна махорки.

— Товаришу Телєгін, а хто це такі — чехословаки? Звідки вони взялись у нас? Раніш начебто не було таких людей…

Іван Ілліч пояснив, що чехословаки — австрійські військовополонені, з них царський уряд почав формувати корпус, щоб перекинути до французів, але не встиг…

— А тепер Радянська влада не може їх випустити, раз вони їдуть на імперіалістичний фронт… Поставили вимогу, щоб вони роззброїлись. Вони і збунтувалися…

— Що ж, товаришу Телєгін, невже і з ними будемо воювати?

— Ніхто зараз нічого не знає… Відомості дуже непевні… Думаю, що навряд… Їх усього тисяч сорок…

— Ну, це поб’ємо…

Знову замовкли біля вогнища. Той, хто попросив тютюну в Телєгіна, скоса глянувши, сказав, видно тільки так, для пошани:

— Гнали нас за царя під Саракамиш. Нічого нам не пояснювали: за що повинні бити турків, за що ми повинні помирати. А гори там страшнючі. Подивишся, — ой, думаєш, породила тебе мати не в добрий час… А тепер — не те: ця війна — для себе, запекла… І все зрозуміло, — і хто і за що…

— Ну, от я, скажімо, на прізвище — Чортогонов, — густо промовив другий солдат, підвівшись на лікті, і сів так близько до вогню, що стало дивно, як не загориться у нього борода. Вигляд його був страшний, чорне волосся спадало на лоб, на дубленому обличчі горіли круглі очі.-Два рази був на Далекому Сході, в буцегарнях сидів без ліку за бродяжництво… Отак. Все-таки мене ув’язнили в казарму, військовий білет і — на війну. Шість поранень… От, дивись. — Він заклав пальця в рот, віддер його набік, показав пеньки вибитих зубів. — Примудрився я потрапити в Москву, в лазарет, а тут — і більшовики…

Кінець моїм мукам. Запитання: «Соціальне становище?» Я їм: «Далі не шукайте, я тут, потомствений почесний батрак, роду-плоду не знаю». Як вони засміються! Мені — гвинтівку, мені — мандат. І стали ми в той час обходити місто, шукати буржуїв… Зайдеш у хорошу квартиру, хазяї, звісно, полякаються… Дивишся, де у них що заховано: борошно, цукор… Сволочі, адже бояться, тремтять, а не говорять нічого, хоч ти що… Часом оскаженієш, — не людина, чи що, гладка твоя морда, розмовляй, лайся, благай мене… Гахнеш його матюком, а вони все мовчать… В чому, думаю, річ?.. І так мені стало кривдно — цілий вік мовчав, на них, чортів гладких, працювам, кров за них проливав… І мене за людину не мають… Ось вони, думаю, які буржуї! І стала мене пекти класова ненависть. Гаразд… Треба було реквізувати особняк у купця Рябінкіна. Пішли ми туди вчотирьох з кулеметом, для паніки. Стукаємо в парадне. Через деякий час відчиняє нам акуратненька покоївка, вся, голубонька, зблідла і заметушилась: ах, ах — навшпиньки… Ми її одіпхнули, заходимо в залу, — величезна кімната з стовпами, посередині стоїть стіл, за ним Рябінкін з гостями їдять блини. Діло було в масницю, всі, звісно, п’яні… Це в той самий час, коли пролетаріат