Читати книгу - "Пастка"

там ще й інші: намазюкані старі баби, молоді нечупари, такі брудні, такі жалюгідні, що їх не підібрав би й тандитник. Жервеза, ще до пуття не тямлячи, як слід поводитися, намагалася придивлятися й повторювати за ними. Вона хвилювалась, як маленька дівчинка, горло в неї стискалося; вона не усвідомлювала, соромно їй чи ні, і відчувала себе немов у страшному сні. Чверть години Жервеза простояла, як стовп. Чоловіки пробігали повз і навіть не оберталися. Тоді вона насмілилася підійти до чоловіка, що посвистував, тримаючи руки в кишенях, і прошепотіла здавленим голосом:

— Послухайте, пане...

Чоловік поглянув на неї скоса й пішов, висвистуючи ще голосніше.

Жервеза посмілішала. Змордована голодом, вона пустилася в дику гонитву, жадаючи здобути вечерю, що тікала від неї. Довго вона йшла отак, не думаючи ні про час, ні про дорогу. Навколо неї під деревами никали чорні й німотні жіночі постаті, наче звірі в клітці, що ходять туди й сюди. Вони повільно, як туманні видива, проступали з пітьми, проходили під яскравим світлом газового ріжка, в якому чітко вимальовувалися їхні бліді обличчя, і знову зникали, поглинуті сутінками, погойдуючи білими шлярками своїх спідниць, повертаючись до мерехтливого чару вуличної темряви. Деякі чоловіки зупинялися, щоб перекинутися слівцем-другим, віджартовувались і весело крокували далі. Інші ж, скромні й непримітні, скрадливо йшли на десять кроків позаду жінки. Часто в глибокій тиші раптом відлунював то гучний шепіт, то чулися здушені сварливі голоси, то затяте торгування. І Жервеза, хай би куди несли її ноги, скрізь бачила цю жіночу нічну варту, немов на кільцевих бульварах по всій їхній довжині через рівні проміжки були розставлені жінки. За двадцять кроків від кожної вона неодмінно помічала наступну. Вервечка не мала кінця-краю, увесь Париж був під пильним наглядом. Усіма зацурана, вона скаженіла, переходила з місця до місця і тепер прямувала з Кліньянкурського шосе до Великої вулиці Шапель.

— Послухайте, пане...

Але чоловіки не зупинялися. Жервеза йшла від боєнь, руїни яких усе ще смерділи кров’ю. Вона подивилася на колишній готельчик «Бонкер», запертий і похмурий, пройшла повз лікарню Ларібуазьєр, мимоволі рахуючи освітлені вікна фасаду, що горіли спокійним блідим відблиском, як лампади біля смертного одра. Вона перейшла залізничний міст, що здригався від гуркоту поїздів, які пронизували повітря відчайдушними криками своїх свистків. Ох, яким же сумним усе це ставало вночі! Потім вона повернулася назад, і знову перед її поглядом постали ті самі будинки, на тому самому проспекті; і так десять, двадцять разів без упину, без спочину, ні на хвильку не сівши на лавку. Ні, нікому вона не була потрібна. Через цю зневагу вона ніби відчувала ще більший сором. Жервеза ще раз спустилася до лікарні й піднялася до боєнь. Це була її остання прогулянка — від закривавлених дворів, де забивали худобу, до тьмавих палат, де смерть сковувала тіла на казенних простирадлах. В цьому колі її життя й замкнулося.

— Послухайте, пане...

Аж раптом Жервеза побачила на землі власну тінь. Коли вона підходила до газового ліхтаря, неясна тінь скупчувалася й чіткішала, ставала величезною, приземкуватою, комічною — аж так вона покругліла. Живіт, груди, стегна — все це розпливалося, опадало, гойдалося. Вона так налягала на ногу, що з кожним кроком тінь на землі котилася перекидьки, як справжнісінька маріонетка. Потім, коли Жервеза віддалялася, маріонетка збільшувалася, ставала велетенською, заповнювала собою весь бульвар і кланялася, розбиваючи собі носа об дерева та будинки. Господи! Якою ж вона була кумедною та жахливою! Тільки зараз вона з усією очевидністю усвідомила, як сильно себе занехаяла. І вже не могла відвести погляду, квапилася до наступних газових ліхтарів, не спускаючи очей зі своєї стрибучої тіні. Ох же й ловка шльондра йшла коло неї! Ох і цяця! Аякже, чоловіки в один мент збіжаться! Тепер Жервеза наважувалася лише стиха белькотіти за спинами в перехожих:

— Послухайте, пане...

Тим часом настала дуже пізня година. Квартал перетворювався на казна-що. Харчівні позачинялися, газове світло руділо по винарнях, звідки долинали захриплі п’яні голоси. Веселощі обертались у сварки й кулачки. Якийсь обірваний гультіпака кричав: «Ну бережись, зараз я порахую тобі ребра!» Біля дверей однієї танцювальної зали якась дівчина зчепилася зі своїм кавалером, обзивала його брудною скотинякою і паршивою свинею, тимчасом як хлопець повторював: «Та йди ти!», не здобувшись на більше. Надворі пиятика виливалася в потребу зчинити бійку, в щось несамовите, від чого обличчя дедалі менш численних перехожих судомно кривилися й блідли. Почалася сутичка, один п’яниця впав навзнак, задерши руки й ноги, тимчасом як його товариш, вирішивши, що звів з ним свої порахунки, тікав геть, гупаючи важкими черевиками. Гурти чоловіків горлали сороміцьких пісень, а потім западала глибока тиша, яку порушувало тільки гикання та глухі звуки падіння пияків. Гулянки в день платні завжди цим закінчувалися, з шостої години вино лилося так нестримно, що зрештою виливалося на вулиці. Ох, це блювотиння, ці широкі жовті калюжі прямо посеред бруку, що їх мусили гидливо оминати спізнілі пішоходи, щоб не втрапити туди ногою! Їй-богу, квартал мав неймовірний вигляд! В іноземця, який навідався б туди перед ранішнім прибиранням, склалося б пречудове враження. Але цієї години там хазяйнували п’яниці, яким було чхати на Європу. Хай йому грець! З кишень уже вихоплювали ножі, і гулянка завершувалася кров’ю. Жінки квапливо йшли, чоловіки блукали вовчими очима, сповнена мерзоти ніч щодалі темнішала.

Жервеза й далі тинялася вулицею, піднімалася нею й знову спускалася з єдиною думкою — в жодному разі не зупинятися. Часом на неї нападала дрімота, і вона засинала, заколихана кульганням; потім різко роззиралася довкола себе й помічала, що пройшла кроків сто непритомно, наче мертва. Ноги в дірявих шкарбанах набрякали. Вона була такою втомленою й спустошеною, що більше нічого не відчувала. Остання чітка думка, що промайнула в її голові, була про те, що її донька-повійниця тієї самої миті, можливо, їсть устриці. Потім усе змішалося, очі так і лишилися розплющеними, але мислити вона могла на превелику силу. Єдине відчуття, що ніяк не покидало її попри крайню знемогу, — відчуття собачого холоду, холоду різучого й смертельного, якого ніколи досі не знала. Навіть мертвим у землі либонь не так холодно. Вона важко підвела голову, і її обличчя немов торкнувся чийсь крижаний подих. Це був сніг, що нарешті зважився випасти з кіптявого неба, — дрібний густий сніг, що куйовдився від легеньких повівів вітру. Вже три дні його виглядали, і він нагодився саме вчасно.

Наче пробудившись від цього першого снігу, Жервеза наддала ходи. Чоловіки бігли, квапилися додому, плечі