Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

class="p1">Він знайшов спосіб сплавляти срібні зливки у віддалених портах. Необхідність бувати в дальніх краях призвела до того, що його рейси вздовж узбережжя тривали довго, а відвідини дому Віол стали нечасті. Він був приречений взяти собі дружину звідти. Одного разу він сам сказав про це Джорджо. Проте Ґарібальдіно, широко махнувши рукою, в якій стискав запалену чорну люльку з вересового кореня, урвав розмову. Часу повно, не такий він чоловік, щоб нав’язувати своїх доньок хоч би кому.

І з плином часу Ностромо виявив, що йому більше до вподоби молодша з дівчат. У нього з нею була якась глибинна подібність натур, потрібна для повної довіри й порозуміння, хай би які були зовнішні відмінності темпераментів, здатні вúкликати взаємне зачарування за принципом контрасту. Дружина Ностромо мусить знати його таємницю, інакше жити неможливо. Його вабила Джізелла, її невинний погляд і біла шия, вона, така поступлива, тиха, зворушувала його, попри всю свою спокійну млявість, а от Лінда з дуже блідим пристрасним обличчям, з енергійністю — ну, вогонь, а не дівка, з язиком без кісток, трохи похмура і зверхня, вся в батька, істинна донька суворого республіканця, але з Терезиним голосом, — вона викликáла в Ностромо зачаєну недовіру. І до того ж бідолашна дівчина не могла приховати своєї любові до Джан’ Баттісти. Він передбачав, що любов ця була б шалена, вимоглива, підозрілива, безкомпромісна — як і душа Лінди. А Джізелла, завдяки своїй ясній, але не холодній красі, завдяки умиротвореності, яка лежала на поверхні її натури й обіцяла покірливість, завдяки чарам її дівочої таємничості збуджувала його пристрасть і гамувала його страх перед майбутнім.

Ностромо подовгу не бував у Сулако. Повернувшись із найдовшого свого плавання, він помітив під скелястим берегом Великої Ісабели баркаси, навантажені кам’яними блоками, а вище — крани та риштування, постаті робітників, які снували довкола них, і недобудований маяк, який уже піднісся на підмурівку скраю скелі.

Побачивши це несподіване приголомшливе видовище — таке й не приснилося б, Ностромо подумав, що йому прийшов безповоротний кінець. Що зараз могло врятувати його від викриття? Ніщо! Він вжахнувся від такого повороту справи, який мав навести далекосяжне світло на єдину потаємну пляму в його житті, в житті, сама суть, цінність, реальність якого полягає в його віддзеркаленні в захоплених очах людей. У віддзеркаленні геть усього, і тут — ця пляма, яка не вкладається в розуміння загалу, яка стоїть між ним, Ностромо, та силою, що все чує і пускає в хід злу волю проклять. Ця пляма — темна. Не кожен має у своєму житті таку темінь. І на неї збираються пролити світло. Світло! Ностромо ввижалось, як воно вихоплює з тьми безчестя, злидні, упослідження. Хтось конче має… Можливо, вже встиг…

Незрівнянний Ностромо Капатас, капітан Фіданца, якого всі шанують і бояться, безперечний покровитель таємних товариств, республіканець, як і старий Джорджо, і теж революціонер у душі (але іншого штибу), вже готовий був стрибнути за борт з палуби своєї шхуни. Зосереджений на собі мало не до божевілля, він рішуче розглядав можливість самогубства. Але голови не втратив. Його зупинила думка, що це не втеча. Він уявляв, що помер, а безчестя і ганьба його пережили. Чи, власне кажучи, він не міг уявити себе мертвим. Надто сильно був одержимий усвідомленням власного існування як чогось безкінечно змінного, аби сприйняти уявлення про його скінченність. Земля ж вічна.

До того ж він був хоробрий. Зіпсована то була хоробрість, але для його мети годилась і така. Він скерував шхуну ближче до скелястого берега Великої Ісабели, пронизливим поглядом вдивляючись у вхід до ущелини, заплетений неторканими заростями чагарів. Підплив досить близько, щоб обмінятись вітаннями з робітниками, які прикривали долонями очі від сонця на краю стромовини, над якою нависала стріла могутнього крана. Ностромо зрозумів, що жоден з них не мав нагоди навіть наблизитись до ущелини, де сховано срібло, не кажучи вже про те, щоб залізти туди. У гавані він довідався, що на острові ніхто не ночує. Робітничі бригади щовечора, співаючи хором пісні, повертаються у порт на розвантажених баркасах, які тягне портовий буксир. Поки Ностромо не мав чого боятись.

«А потім?» — запитував він себе. Що буде згодом, коли з’явиться доглядач і оселиться в будиночку, який будується приблизно за сто п’ятдесят ярдів від невисокого поки що маяка і за ярдів чотириста від темної, вузької, зарослої джунглями ущелини, яка ховає таємницю його, Ностромо, безпеки, його впливу, його неперевершеності, його влади над майбутнім, його презирства до лихої долі, до якої завгодно зради з боку багатих чи бідних, усе одно, — що буде тоді? Він не міг спекатися скарбу. Ту срібну жилу злютувала з його життям його відвага, в якій не було йому рівних. І відчуття сповненої страху пристрасної залежності, відчуття свого поневолення — таке невідступне і глибоке, що часто він подумки порівнював себе з легендарними ґрінґо, ні живими ні мертвими, прикутими на Асуері до своїх беззаконно загарбаних багатств, — важко тяжіло над волелюбним капітаном Фіданцою, власником каботажної шхуни та її шкіпером, чия франтувата зовнішність (і неймовірна удачливість у торгівлі) була добре відома понад західним узбережжям величезного континенту.

З хвацькими вусами, поважного, з ходою лише трохи менш гнучкою, ніж колись, із могутніми руками та ногами, міць і зграбність яких ховались у вульгарному брунатному твідовому костюмі, пошитому євреями в лондонських нетрях і купленому у відділі одягу фірми Ансані, — отакого капітана Фіданцу і після цього рейсу бачили на вулицях Сулако, коли він, як завжди, залагоджував свої справи. І, як завжди, з його волі поширилися чутки, що він дістав зі свого вантажу великий прибуток. То був вантаж солоної риби, а на носі ж великий піст. Капітана бачили у трамваях, які снували між містом і гаванню, він балакав з людьми своїм розміреним, рівним голосом то в одній, то в другій кав’ярні. Капітан Фіданца був у всіх на очах. Покоління, яке нічого не знатиме про славетну виправу до Кайти, ще не народилось.

Ностромо, як хибно іменували капатаса карґадорів, створив для себе, під справжнім своїм іменем, іншу публічну роль, пристосовану до нових умов, не таку колоритну, складнішу для виконання з огляду на розростання Сулако, прогресивної столиці Західної Республіки, з його строкатим населенням.

Капітана Фіданцу, не колоритного, але завжди трохи загадкового, цілком певно впізнали під високим металево-скляним дахом сулакського залізничного вокзалу. Він сів на приміський потяг і поїхав до Рінкона, де навідався до вдови карґадора, який помер від ран (на світанку Нової Ери, як