Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Наразі він не знає, хто ви, а коли дізнається, то ви пожалкуєте про це ще більш, ніж я пожалкував би на вашому місці. Отже, йдіть відпочивати, тепер пізно. На добраніч вам, любі отці.

Він пішов до своєї кімнати.

О п’ятій ранку, в повному безвітрі, маленька фелюга, найнята Жаном-Батістом, відносила його нерухомим морем, у водах якого відбивалася зоря. Восьмеро веслярів розтинали веслами поверхню, узявши курс на північний захід, на Кассіопею.

* * *

Того ж тижня загін турецьких вершників, відряджений Пашею, зупинив біля третього водоспаду двох капуцинів. У торбині одного з них знайшли документ, який призначався для Абуни Абіссінії, та посудину з олією. Їх доставили до Каїру та привели до коптського Патріарха, котрий засвідчив автентичність листа, але офіційно заявив, що ніколи не бачив ні посудини, ні олії. Брат Паскуалє вперто відмовлявся відповісти, де захований справжній єлей. Ця відсутність доброї волі, про яку Паша наголосив у своєму листуванні з Константинополем, спричинила видворення до Італії більше половини конгрегації. Відтак місій до Абіссінії цей орден не поновлював.

* * *

Дю Руль мав лише один клопіт: утримувати дисципліну в своєму війську. Він понабирав у нього таких хоробрих і жадібних до завоювань та багатства вояків, що мав постійно угамовувати їхній запал. Найбільшу спритність ці сміливці показували тоді, коли бачили перед собою якусь невинну істоту, котру можна обібрати. Утім, поки вони були на мусульманський землі, їх належало стримувати. У Абіссінії буде інша справа. Вони, однак, охоче уявляли, що там бігатимуть власно за ними, таких вони наслухалися казок про хтивість тамтешнього жіноцтва.

Їх добре підготований, споряджений та озброєний караван прибув до Донголи без жодних складнощів. Король цього міста прийняв їх так добре, як лише міг.

Проте, дю Руль та Рюмійяк ледве не померли від сміху під час урочистого обіду, який дав на їхню честь володар, — такою сміховинною здалася їм ця жалюгідна та немов бруднувата пишність.

— Бути дикуном, чи майже дикуном, було б непогано, — казав дю Руль, — якби вони хоч мали через це якісь переваги: свободу, природність. Та де там! Вони ще більш захоплюються етикетом, ніж старі герцоги у нас удома.

Проміж собою вони дуже скаржилися на драгомана Фрізеті, який робив вигляд, що сприймає все це серйозно, і намагався поліпшити їхню поведінку. Це вже було занадто: справді, треба було заїхати до чорномазих, щоб простолюдин навчав шляхтичів поводитися в світі.

Не знайшовши в цьому місті нічого цікавого для обміну, вони наступного дня вирушили в Сенаар.

До перших двох оаз дісталися легко. У третій Белак, голова каравану, прийшов до дю Руля і висловив йому своє занепокоєння. Троє погоничів верблюдів заявили, що не хочуть іти далі. Ніхто не зміг добитися від них пояснення причини. Невеличке населення оази показувало незрозумілий страх перед цими франками, хоча воно вже звикло зустрічатися з білими без страху. Як на зло, один зі сбірів загону, міцний молодик з Далмації, занадто фамільярно ляпнув нижче спини одну босоногу дванадцятирічну дівулю, на захист честі якої тубільці виступили з дивним захватом. Дю Руль викрутився з цієї халепи за допомогою намиста з венеціанського скла для жертви залицянь та старих черевиків для її батька. Однак було не схоже, щоб дикуни цим задовольнилися. Справа виявилася, дійсно, неприємною. Вона ясно свідчила — принаймні, на думку Рюмійяка, — про упередження цього племені проти таких щедрих чужинців.

Вони лишили цю оазу, сподіваючись на кращий прийом у наступній. Але там було ще гірше, і так — до самого Сенаару, де їх оточив по прибутті мовчазний та ворожий натовп. На щастя, Король компенсував холодність свого народу відмінною ласкавістю. Першого ж дня він запросив подорожніх на обід. Попри свою нелюбов до жирної та гострої їжі, дю Руль, Рюмійяк та інші вельможі зробили честь своєю на ньому появою. Фрізеті послався на хворобу й залишився в таборі охороняти спорядження. За всім відомим, але всіма терпимим звичаєм франків гості витягли з кишень свої маленькі баклажки та додали їх уміст до свого питва. Обідати вони закінчили в стані повного сп’яніння та з ілюзією, що Королю невдогад, чому вони такі веселі, що значило вважати його більш сліпим, ніж він був насправді. Король мав ласку зробити вигляд, що так воно і є, навіть коли колишній жандарм поліз під туніку одного зі служників, забувши, що в цій країні можуть прикривати сукнями. Потім вони повернулися до каравану, і знайшли біля одних з воріт міста свій табір, цілком готовий до походу. Вони позасинали блаженним сном, із мріями про славу та багатство.

Наступного дня ворожість оточення стала ще більш обтяжливою. У двох з них, коли вони гуляли містом, кинули камінням. Нічого обміняти на ринку не вдалося, немов усе, що походило від них, мало принести лихо.

Дю Руль вирішив поставити на тих єдиних, хто мав до них хоч якусь повагу, тобто на Короля та двір. Окрім дарунків, котрі піднесли напередодні Королю, він сповістив, що має честь запросити до себе Королеву та шляхетних пань, щоб розважити їх одним атракціоном, який привіз із Європи. Наступного дня прийшло на розвідку десятеро пань. Королева в перший день вирішила втриматися.

Рюмійяк помирав від сміху при видовищі цих тілистих нубійок, загорнутих у кольорові покривала, які не ховали своїх облич та ходили, перевалюючись немов качки.

— Які ж вони потворні! — казав він дю Рулю французькою, посміхаючись запрошеним. — Заходьте, пані. Дивись, ось це мадам Лавальєр.

Він показував на величезну жінку, яка мала дві коси поверх потилиці та кульгала.

— А це, поглянь, наша люба Франсуаза д’Обіньї. Заходьте, маркізо.

То була стара жінка похмурого вигляду. Розмістивши усіх під великим наметом, напнутим посеред табору для прийому гостей, дю Руль представив свій атракціон: криві венеціанські дзеркала.

Жінки знаходилися в центрі намету, а дзеркала були розставлені навколо стін. Коли з них зняли покривала, жінки не рухалися з місця, і дю Руль подумав, що вони не бачать відображень. Разом з Румійяком вони почали, не припиняючи жартів французькою, підводити дам ближче до дивних відображень.

— Ця, напевно, ніколи не бачила себе такою стрункою. Дивись, моя люба! Ти тут схожа на камелеопарда: самі лише ноги, а голова козляча.

— Підійдіть та погляньте на вашу подругу. Яка вона поважна! Завширшки більше, ніж заввишки — саме така, як тут люблять!

Але драгоман Фрізеті, котрий розумів, про що шепочуться пані, не сміявся. Він помітив, що вони не підходили до дзеркал, та були дуже вражені видовищем. Вони бачили себе самих, але