Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

84
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 131 132 133 ... 136
Перейти на сторінку:
сильно спотвореними, ніби їхні душі переселилися в тіла демонів. У цих землях, де іслам перекрив собою та поглинув магію, зовнішність є надто важливою, аби лишатися тільки ілюзією. Те, що відкрилося їм під злі жарти дю Руля, було їхньою власною долею, немов саме пекло на мить розчинило перед ними двері, щоб відкрити нескінченні муки, на які вони були приречені.

Перша, яка почала кричати, потягнула інших за собою. Вони всі кинулися з намету, підтримуючи покривала, щоб легше було бігти, та, ледь дихаючи, перелякані, кинулися до самого палацу, волаючи на вузьких вулицях, мури яких відбивали луну їхніх голосів.

Дю Руль нарешті зрозумів. Він надав наказ стати під рушницю та згуртуватися. Після десяти хвилин тиші вони побачили, що на них з трьох боків повільно насувається, здіймаючи ногами пил, щільна юрба. Полетіло каміння. Кожний франк вистрелив з рушниці, убив по одній людині, але їх було стільки позаду, що всі сподівання були марні. За кілька хвилин караван захопили. Убивати чаклунів голими руками вважається в нубійців поганою ознакою; тому агонія в’язнів тривала трохи більше часу, ніж якби їх по-доброму задушили.

Королівська кавалерія прибула, коли все скінчилося: вона захопила верблюдів і все майно, що було при каравані, та повезла все це Королю. Той одразу ж написав Паші. Йому було шкода, що несприятливі чутки, розповсюджені, без сумнівів, капуцинами, випередили подорожніх. Попри те, що він прийняв їх якомога більш цивільно, юрба все ж-таки вчинила по-своєму. Та й що можуть королі, сумирно запитував він, коли юрба бажає крові?

Розділ 10

На місці злиття двох заток піднявся свіжий вітер, почав дути в бік фелюзі, наповнювати вітрило та швидко підганяти її до Синаю. На блідо-блакитному квітневому небі виокремлювалися вохряні вершини гір. Жан-Батіст відчував на своєму обличчі й долонях гіркуватий смак моря; сонце висушило бризки, що попали на його шкіру, залишивши від них солоні сліди.

Усе мало скінчитися й початися. Три абіссінські місії було вже зупинено. У горах, які зараз виростали на очах, його чекала Алікс. Звичайно, залишалося ще досить невизначеного, щоб Жан-Батіст міг сповна легковажно ринути в прийдешню мить. Але, у глибині душі, він майже відкинув будь-яку думку про великі несподіванки. У цьому мирі, який виникав на лінії, де зустрічаються пориви вітру з хвилюванням вод, на морі, цій таємничій поверхні, яка так добре виражає долю й місце людини в світі, Жан-Батіст спокійно, але й зачаровано, немов той, хто стоїть біля краю безодні, споглядав наближення тієї години, котра нарешті з’єднає його з коханою.

Навколо нього на палубі, вибіленій морською сіллю, стояли босоногі арабські моряки. Їхні сорочки тріпотіли на вітрі. Моряки раділи тому, що було гаряче, що благополучно довели барку до берега. Дивилися на гори, просто як на щось велике, яке було вищим за них.

— Треба намагатися бути, як вони, — подумав собі Жан-Батіст. — Просто жити тим, що посилає нам життя, не налаштовуючи розум поставати проти щастя.

По обіді вони причалили в Торі. Жан-Батіст був одягнений як араб, свій європейський одяг він сховав до тканої торбини. У нього ще залишалося трохи золота герцога де Шартра, десь біля десятка цехінів. Він купив мула разом з дірявим сідлом, з якого жмутами стирчала сіра солома. З палицею в одній руці, щоб стукати по боках ледачу тварину, та з віжками в іншій, щоб якось скеровувати її рух, він попрямував у глибину півострова.

На цій ділянці узбережжя Синай утворює пологий схил, по якому можна легко піднятися до самого центру масиву. Одразу ж за останніми садками порту починається пустеля. Але не піщана, у якій усе здається розкиданим у різні боки. Навпаки, краєвид, складений з голих каменів, що стоять на скельному п’єдесталі, схожий на громаду якихось гігантських руїн — кристалічних, нетлінних, — яка заперечує будь-яке інше життя, окрім свого власного — життя скель. Їхні гострі лінії пом’якшує тонкий шар білого пилу, нанесений вихорами з глибини Кам’янистої Аравії. Він надає їм вигляду палацу, залишеного слугами, і нібито сам час, нездатний завдати будь-яких інших ушкоджень, лише сипле на них тонкий пісок з небесної клепсидри.

Упродовж двох годин Жану-Батісту не зустрілося жодної живої душі. Невдовзі мала настати ніч. Він без успіху пробував прискорити крок свого мула. Нажаль, тварині були відомі лише два алюри: зупинка, або цей млосний поступ. Шлях став крутішим на останньому витку серпантину, і перейшов через великий, уже темний, перевал. Жан-Батіст дістався його вершини, коли небо приймало колір чорнила і надавало скелям вигляду похмурих велетнів. На перетині двох долин, які перерізали хребет Синаю, він побачив серед необроблених каменів один рівно обтесаний: то був прямокутний мур монастиря.

Понад високими сірими стінами височили дванадцять округлих веж. Можна було подумати, що то ксар, пустельна фортеця, якби не дві бані базиліки, що здіймалися над нею. Мул піддавав Жана-Батіста справжнім тортурам, бо, хоч вони були вже так близько від своєї мети, йому знадобилося ще більше години, щоб доїхати до величних дверей, які прорізали мур. Ченці захищалися від ворогів самі: двоє з них, зі статурами борців, з широкими поясами поверх ряс, за якими були застромлені прямі шаблі, зупинили подорожнього та пішли переказати його ім’я настоятелю. Його не впускали доти, доки про це не надійшло наказу.

За мурами монастир Святої Катерини виглядав справжнім містом. У центрі знаходилася базиліка, але навколо неї було збудовано стільки споруд, галерей, терас, каплиць, що простір між мурів настільки ж був насичений стінками, провулками, проходами, які йшли поруч, перепліталися та накладалися одне на одне, як це буває в будь-якому східному місті. Один дуже молодий та білявий, немов хрестоносець, чернець провів Жана-Батіста до покоїв Настоятеля. Він поніс його торбину, та порадив йому залишити мула під наглядом вартових ченців. Збудований у шостому сторіччі імператором Юстиніаном монастир Святої Катерини завжди боронили його мури, а ще більше — безсумнівно, захисне сусідство священної гори. Православні ченці, які жили в цьому святилищі, формально підкорялися Патріарху Єрусалимському. Насправді ж, значно більше, ніж знаряддям якоїсь окремої релігії, вони були незалежною силою, хоронителями таємничого та жахливого місця. Утікачі, яким надавала притулок обитель, були там у повній безпеці, незалежно від походження та природи скоєного ними злочину. Деякі з них мешкали там недовго; багато інших залишалися назавжди, збільшуючи братію, та навіть могли сподіватися після тривалого духовного вдосконалення стати на її чолі.

У покоях настоятеля панувала якась дивна атмосфера, зовсім не схожа на ту, яку відчував там Жан-Батіст під час свого першого відвідування. Ченці

1 ... 131 132 133 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"