Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

class="p">— Чимало людей думали, що все це було неабияким… — він прокашлявся. — Несмаком. Але дуже голосно про це ніхто не заявляв — якщо ти розумієш, про що я. Страшне було діло. Зате до людей дійшло.

Урешті він визначився, куди поставити камінець, і ми трохи пограли мовчки.

— Дивно, — проказав я. — Днями я натрапив на людину, яка не знала, яке становище загалом посідає Кодікус.

— Це не велика чудасія, — Бредон показав рукою на дошку. — Дарування й отримання перснів — це дуже схоже на гру в так. На перший погляд правила нескладні. А на практиці вони виявляються доволі заплутаними, — він клацнув камінцем по дошці, і довкола його темних очей з’явилися веселі зморшки. — Ба більше, днями я пояснював тонкощі цього звичаю іноземцеві, незнайомому з такими речами.

— Мило з вашого боку, — сказав я.

Бредон люб’язно кивнув.

— На перший погляд здається, ніби це просто, — повторив він. — Барон вищий за баронета. Але іноді нові гроші варті більшого, ніж стара кров. Іноді влада над річкою важливіша за кількість вояків, яких ти можеш відправити на поле бою. Іноді одна особа виявляється більш ніж однією особою — із формальної точки зору. Через дивний порядок спадкоємства граф Сваніський також є віконтом Тевнським. Одна людина, дві різні політичні одиниці.

Я всміхнувся.

— Мати якось казала мені, що знала чоловіка, який був васалом самому собі, — згадав я. — Щороку мусив платити собі частку власних податків, а на випадок загрози для нього існували договори, за якими він мусив надавати самому собі швидку та віддану військову підтримку.

Бредон кивнув.

— Таке буває частіше, ніж люди думають, — зауважив він. — Особливо з давнішими родинами. От, наприклад, Стейпс існує в кількох окремих іпостасях.

— Стейпс? — перепитав я. — Але ж він просто лакей, хіба ні?

— Ну, — поволі проказав Бредон, — він лакей. Але не можна сказати, що він просто лакей. Родина в нього доволі давня, проте власного титулу він не має. Формально він не вищий за кухаря. Але володіє чималими землями. Має гроші. А ще він лакей мейра. Вони знають один одного з дитинства. Всім відомо, що Алверон до нього дослухається.

Темні очі Бредона придивилися до мене.

— Хто посмів би образити таку людину залізним перснем? Піди до його кімнати й побачиш правду: в його мисці немає нічого, крім золота.

***

Невдовзі після нашої партії Бредон відкланявся, пославшись на якусь попередню домовленість. На щастя, тепер я міг зайняти час лютнею. Я заходився настроювати її заново, перевірив лади й заметушився над настроювальним кілком, який постійно розхитувався. Ми довго були нарізно, а повторне знайомство вимагає часу.

Минуло кілька годин. Я зрозумів, що розсіяно граю «Плач Кропиви», і змусив себе зупинитися. Прийшов і пішов полудень. Доставили та прибрали обід. Я заново настроїв лютню й зіграв кілька гам. Незчувся, як почав грати «Йди з міста, міднику». І лише тоді до мене дійшло, що мені намагаються сказати власні руки. Якщо мейр досі живий, то він уже покликав би мене.

Я дозволив лютні замовкнути й почав дуже швидко мізкувати. Треба було зникнути. Негайно. Стейпс бачив, як я приносив ліки мейрові. Мене навіть можна було звинуватити в порушенні цілісності пляшечки, яку я приніс із апартаментів Кодікуса.

Коли я усвідомив безпорадність свого становища, мої нутрощі почали поволі зав’язуватися вузлом від страху. Я знав маєтності мейра недостатньо добре, щоби спробувати втекти з розумом. Дорогою до Нижнього Северена вранці я розвернувся не з власної волі й мусив зупинитися, щоб запитати в когось маршрут.

Стукіт у двері був гучніший, аніж зазвичай, і сильніший, аніж стукіт хлопчини-побігача, який зазвичай приходив до мене із запрошенням від мейра. Вартові. Я застиг на місці. Може, найкраще буде відчинити двері й розповісти правду? Або вийти з вікна в сад і якось спробувати накивати п’ятами?

Знову пролунав стукіт, уже гучніший.

— Пане! Пане!

Голос був приглушений дверима, та цей голос належав не вартовому. Я відчинив двері і побачив хлопчика, який ніс тацю із залізним перснем і візитівкою мейра.

Я взяв їх. На візитівці тремтливою рукою було написане одне слово: «Негайно».

***

Стейпс, який мав незвично змучений вигляд, привітав мене крижаним поглядом. Напередодні він виглядав так, ніби бажав мені смерті. Сьогодні ж його вигляд указував на те, що провалитися під землю живцем мені теж непогано.

Спальня мейра була щедро прикрашена квітами селасу. Їхній ніжний запах мало не перекривав неприємні запахи, через які їх туди й занесли. У поєднанні із зовнішнім виглядом Стейпса я здогадався, що мої прогнози щодо того, наскільки неприємною стане ніч, були близькі до істини.

Алверон сидів у ліжку, зіпершись на подушки. Вигляд у нього був саме такий, як можна було очікувати, себто виснажений, але він уже не пітнів і не мучився від болю. Ба більше, вигляд у нього був майже янгольський. На нього падав прямокутник сонячного світла, в якому його шкіра здавалася дуже тонкою, напівпрозорою, а скуйовджене волосся в нього на голові сяяло, наче срібна корона.

Коли я підступив ближче, мейр розплющив очі й розвіяв блаженну ілюзію. Жоден янгол на світі не мав таких розумних очей, як Алверон.

— Ваша милість, як я розумію, в гарному стані? — ґречно запитав я.

— Надзвичайно доброму, — відповів він. Але це був зви­чайний шум для підтримання розмови, який ні про що мені не говорив.

— Як почуваєтеся? — запитав я вже серйознішим тоном.

Він зміряв мене довгим поглядом, із якого я здогадався, що Алверон не схвалює таких невимушених звертань від мене, а тоді сказав:

— Старим. Почуваюся старим і кволим, — глибоко вдихнув. — Але, попри все це, почуваюся краще, ніж будь-коли за останні кілька днів. Трохи болить, а ще я страшенно втомлений. Але почуваюся… чистим. Здається, пройшов кризу.

Про минулу ніч я питати не став.

— Хочете заварю вам іще чаю?

— Будь ласка, — стримано і ґречно промовив мейр. Не в змозі здогадатись, у якому він настрої, я квапливо виконав усі приготування й передав йому чашку.

Скуштувавши напій, він підвів погляд на мене.

— Смак інакший.

— Там менше лаудануму, — пояснив я. — Завелика доза була би шкідливою для вашої милості. У вашого організму почалася б залежність — така ж невідворотна, як бажання офалуму.

Він кивнув.

— У моїх птахів, як ти помітиш, усе добре, — промовив він якось аж надто невимушено.

Я зазирнув у двері й побачив, що швидкопиї гасають у своїй позолоченій клітці, як завжди жваві. Коли я збагнув, на що вказує мейрова заувага, мене кинуло в холод. Він і досі не вірив, що Кодікус його отруює.

Я був занадто приголомшений, щоб відповісти швидко, але за один чи два вдихи зумів сказати:

— Їхнє здоров’я і близько не тривожить мене так, як ваше. Ви ж дійсно почуваєтеся краще, ваша милосте?

— Такий уже характер моєї хвороби. Вона то приходить, то відступає, — мейр поставив свою чашку з чаєм, досі на три чверті повну. — Урешті вона зникає повністю, і Кодікус має змогу податися куди завгодно на кілька місяців поспіль, збираючи складники для своїх амулетів і зіль. До