Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Будь мені тайною, Марина Тітова

Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

10
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 130 131 132 ... 149
Перейти на сторінку:

— Це не логічно... Тоді навіщо було скільки років... Чому казала, що кохаєш? Чому ж не йшла від мене? Чому...

— Мені лестило, що ти такий однолюб, такий сім'янин хороший. Подруги заздрили, родичі всі від тебе були у захваті. Словом, мені було вигідно, щоб ти був і далі залежний від мене.

— А тепер що змінилось? Я став грубим?

— Став, але не в цьому причина... Просто я вагітна. Мій новий мужчина дізнавшись про це подарував мені квартиру. З джакузі, з ліжком з балдахінами. І я знаю, що він подарує мені ще авто, й золота цілі гори. Він неабияка душка... Але він не знає про Ангеліну. Чужі діти йому не потрібні, — не припиняє дивувати Ольга кількістю зізнань. Таке враження, що вона якусь пігулку правди проковтнула. Взагалі на неї це не схоже.

— Боїшся, що як дізнається про Ангеліну, то забере квартиру й нічого тобі не світитиме? — сміюсь дивній людині в лице.

Ольга пирхає, дратуючись, але продовжує й далі дозбирувати свої речі, розкидані то тут, то там вітальнею та коридором.

— Олю, що ж... Ти мене здивувала. За останні роки я збагнув, яка твоя справжня сутність, але, якщо чесно, ти виявляєшся ще гіршою, ніж я уявляв... То ти псувала моє життя зумисне?

— Так. Визнаю це. Ти присягався довгий час, що кохатимеш мене одну все життя й мені це подобалось. Я користувалась тобою. В побуті все сам робив, за Ангеліною трусився, мене на руках носив. Єдиний твій мінус лиш в тому, що ти бідний. Якби це було не так, то я б ніколи від тебе не пішла б. І зраджувала б тоді якось непомітніше. Але...

Від дволикості, егоїстичності та меркантильності цієї жінки мене починає вивертати навиворіт. Як же гидко! І як же жахливо, визнавати, що у вісімнадцять я був сліпцем і не побачив, що повів під вінець зміюку...

— Ну ти й...

— Знаю. Падлюка, так? А ще стерво, гадина, сволота. Все це я вже чула від тебе минулого разу. І маю визнати, що тепер вже напевно бачу твою ненависть до себе і втрату контролю над тобою. Але це й на краще. Це навпаки допомогло мені вполювати рибу куди більшу, ніж ти. Знаєш, якби мені пощастило так раніше, то я б раніше кинула тебе, проте вибач — мені не кортіло залишатись ні з чим, тож...

Розповідаючи все це, Оля посміхається, ймовірно пишаючись собою. А мене всього рве на шматки.

— А не зарано радієш? Впевнена, що тебе не викине твій новий мужчина, коли награється тобою?

— А тебе це тривожити не повинно! І взагалі мені вже пора. Все, що залишилось тут моє — дозволяю спалити, —  тягне на вихід свою готову валізу стервозна жінка.

Та хіба я можу їй дати ось так піти? Вихоплюю ручку валізи з її лещат.

— Стій! Якщо вже зізналась у всьому й нове життя в тебе розпочалось, то зроби для мене наостанок одну річ! Все це скажи на диктофон!

— Ще чого! Дурну знайшов? А потім цим мене шантажуватимеш? Ні, ні! — задкує панянка, в обличчя якої вколено не одну ін'єкцію ботоксу.

— Це не для шантажу. Це для Анжеліки. Ти ж їй наговорили казна-чого. Мусиш виправити, — вимагаю, войовничо налаштувавшись на великі зміни в житті.

Але Оля знову співає ту саму пісеньку, що й минулого разу, коли я прийшов, а Ліка зникла.

— Ні, ні! А до цього я вже не причетна! Я їй нічого не говорила, тож тут моєї вини немає! Може й було колись, що заважала вам бути разом, однак це було не цього разу.

— Не вірю!

— Вір, не вір, а вибору немає. Ще раз тобі кажу. Я пришла тоді й слова не встигла сказати, а твоя Анжеліка, чи як її там, сама за мить вилетіла з квартири... Ну чи мовила я однесеньке якесь слівце, але сенс той же! Я й роззутися не встигла, як її вже, що вітром здуло.

— Олю! Я це вже чув! Правду кажи! — зриваюсь і випадково зачіпаю валізу, від чого та гепається з гуркотом додолу.

Це лякає, проте й смішить змію у людській шкірі.

— Полегше, Ромео! Що ж виходить? Ця твоя нова любов теж тебе ошукала й покинула? — регоче, знущається чортиця. — Ще б пак! З чужими хворими дітьми панькатись нікому не хочеться. Вона вчасно здала задню. Думаю, вона й раніше була рада, що я їй з абортом допомогла.

Від зухвалих наклепів Олі мені зносить дах. На емоціях притискаю в одну мить ботоксну змію до стіни, бажаючи її по ній розмазати. Але щось мене стримує. Чи то моральні принципи, чи то перекошене лице колишньої.

— Не чіпай мене, ідіот! Сказився зовсім?!

Відступаюсь, а за хвилину лишаюсь у чотирьох стінах сам, страждаючи від нав'язливої думки. Не могла ж Анжеліка мене надурити? Не могла ж?! Я їй писав того дня, писав і намагався повернути. Але вона відповіла у повідомлені, що Оля їй сказала, мовляв, ми знову разом і таке інше.

А потім написала, що обирає Харитона, а мені потрібно забути дорогу в Запоріжжя...

Якби не бронхіт Ангелінки, присягаюся, я б не всидів на місці — я б поїхав шукати Ліку та владнав би ситуацію, дістався б до правди. Але мої батьківські обов'язки та незнання де шукати кохану мене зупинили. Анжеліка була у сестри, місцепроживання якої мені невідоме. І спитати ні в кого про це не було. Марфа не знала. А тепер вже пізно... Марфуша вчора розповіла, що бенкет з нагоди третьої річниці шлюбу Даниленка з Лікою відбувся. Отже, вона зробила свій вибір...

1 ... 130 131 132 ... 149
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будь мені тайною, Марина Тітова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будь мені тайною, Марина Тітова"