Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

– Ну, а без помірних сонячних променів ви точно не залишитеся.– закінчила Пайпер. – Тепер ґрунт отримуватиме рівно стільки світла і тепла, скільки йому знадобиться.

Найджел ще раз глянув на поле: ідеальні доріжки кущиків насичено фіолетової лаванди. На його очах вони з'явилися з нічого – ось, що для нього магія, відчувши неймовірну радість, Найджел широко посміхнувся.

Уже сутеніло, сонце закочувалося за обрій, хотілося відпочити, але час закінчувався. У них лише одна ніч і на світанку, якщо вони не пройдуть випробування, їхньою долею стане життя в цьому лісі, навічно. Дженніфер поморщилася від такої перспективи і повернула голову, почувши чийсь голос.

–О, боги! Ви врятували від вимирання ціле село! – до них бігла жінка, активно махаючи руками. На ній була сукня, забруднений фартух із рюшами, і хустинка з мереживом, що прикривала сиве волосся. – Ерле, що ж ти не кличеш рятівників на чай? Прошу вас, ходімо.

–Ми дуже поспішаємо, вибачте.– похитала головою Пайпер.

–А ми миттю, туди – і назад. – підморгнула вона.– Дозвольте віддячити вам. Чай додасть вам багато сил і зігріє ваші душі.

–Повірте, лавандовий чай у нас знатний.– погодився Ерл, передавши дружині пучки квітів.

–Ходімо.– шепнула Калерія. – Незручно вже відмовлятися, до того ж час іде.

 Ерл із дружиною Деборою жили в маленькому дерев'яному будинку, неподалік від лавандових полів. Всередині будинок був крихітним, але затишним. У невеликі квадратні вікна пробивалися останні сонячні промені, у домі пахло травами і деревиною.  Дебора поралася біля невеликої грубки, закип'ятивши воду. На дерев'яному столику, навколо якого розсілися друзі, стояв маленький сріблястий заварник. Вона розставила всім по чашці з симпатичного блакитного сервізу з квітами, поклала ситечко на обідок, і через нього наповнила чашку світло–бузковим чаєм, залишаючи по собі приємний аромат трав і клуби пари. На смак напій був злегка терпкуватим, з кислинкою, але й справді дуже смачним. Чи то Найджел переконав себе в цьому, чи то й так воно є, але він відчув приплив енергії і більше не відчував втоми.

Вони насолодилися чаєм і, подякувавши, вискочили на вулицю, де вже стояла темрява. Есме позіхнула.

–Може, знайдемо якесь містечко, щоб перекусити? –Калерія наготувала цілу купу всього, а я півдня слиною давлюся, зараз би слона з'їла.

–Не час думати про свій шлунок,  Есме. – сказала Ельга. – У нас мало часу, а виходу не видно.

Есме зітхнула.

–Я б теж перекусив.–сказав Найджел.–Може просто будемо їсти на ходу?

Джим, Ельга і Пітер, ніби у відповідь підняли ліві брови, Найджел одразу відчув себе мурашкою.

–Ну, і куди нам далі йти? –запитала Джилана.

–Вважаю, в бік ставка.– припустила Ельга.

–Ненавиджу воду.– пробурмотіла Дженніфер.

Вона панічно боялася глибини, після того випадку з Крісом.

–Тут є ставок? – запитала Есме.

–Так, п'ятнадцять метрів на північ від нас, у гущі лісу є ставок. Він нагадує довгу калюжу, але варто в нього зануритися, як він стає більшим усередині, ніж здається зовні. – повідомив Нік.

–Ну, так. А створив це місце Повелитель Часу.– пробурчав Кріс.

Найджел оцінив відсилання, і розреготався, а от Ельга втупилася на нього нерозуміючим поглядом.

Найджел зауважив про себе, що навіть у темряві, цей ліс був красивим. Сяйво зірок, світлячків і квіток–дзвіночків, наче сотні ліхтариків, висвітлювали їм шлях рівною і гладенькою стежкою. У повітрі пахло нічними фіалками, чувся свист цвіркунів. Найджел навіть зловив себе на думці, що якби їхнім покаранням було вічне життя в цьому лісі, то це навіть не погано.

Вони пробиралися в гущавині лісу, і чули відгомони битви.

–Що це? – не зрозуміла Калерія, прискоривши крок.

 Дженніфер здивувалася, помітивши лисиць, зростом з людину, які марно намагалися перемогти великих, каменеподібних істот, розміром більших за людину вдвічі.

–Нам потрібно якось обійти цю битву. – підсумувала Дженніфер.

–Може, ти й маєш рацію. – замислилася Пайпер. –Ми витратимо весь день на спроби з'ясувати, хто на кого тут напав.

–Ми можемо зрізати тут... і тоді вийдемо тут... – малюючи на мапі пунктир, зробила висновок Ельга.

Хаща була зеленою, але через близько зростаючі дерева там було темно. Прямо між дерев, що відступили, розташовувався Дивний ставок, який виглядав, як вузька смужка води. Джина зітхнула і пішла вперед, наближаючись до кам'яної істоти, яка стиснула в руці лиса, у спробі задушити.

–Татку!– кричало лисеня, якого міцно стискала лапками інша лисичка.

–Джино! Не здумай! – біг за нею Джим.

Вона обернулася і сказала:

–Поглянь туди. Це нерівний бій. Я повинна допомогти.

–Поглянь на їхніх опонентів! Вони більші за тебе вдвічі.

–Я – щит, Джиме. А вони ні.

Проводжаючи поглядом Джину, Ельга, Пайпер і Дженніфер, цокаючи язиками, пішли за нею. Калерія, Пітер і Джилана побігли вперед. Кам'яних людей було неможливо знищити, варто було їм розсипатися, як вони збиралися знову. Але вони були не з розумних, що стало перевагою, адже частина з них злякалася смолоскипа і втекла. Інша частина була заморожена Ельгою, з розбитого льоду вони зібратися не могли. Найджел запропонував Пітеру зробити вогняне коло навколо них. Кам'яні збилися в купу, як стадо дурних овець, нездатні вирватися. Іншу частину морозила Ельга, а Джина кришила на дрібні шматки. Найджел обплутував їхні руки ліанами, щойно ті заносили кулак для удару. Джина добивала останніх кам'яних монстрів, тих, хто у вогняне коло не увійшов. Виявилося, якщо влучити їм у голови, монстри розсипаються і не збираються знову.