Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Кеті! – кричав хлопчик, плачучи.

Пайпер зняла з себе куртку і побігла в будинок.

–Пайпер, стій! – крикнув Пітер. – О, боги... – він узяв своє волосся біля коріння і стиснув. Очі його, виражали страх. Будинок горів цілком і повністю, навіть якби дівчинку не торкнувся вогонь, вона б задихнулася.

–Боги, ні... – Пітер кинувся до будинку, але загальмував, будинок припинив горіти, ніби вогонь ніколи не торкався деревини, з якої його було зведено.

–Як це можливо? – не розумів він, підбігши ближче.

Пайпер покинула будинок із маленькою дівчинкою на руках. Кеті була маленькою дівчинкою, років семи, з пухнастими віями і двома тонкими косичками на голові. Її щоки і руки були в сажі, сама Пайпер виглядала втомленою.

–Кеті! – крикнув хлопчик, підбігаючи до Пайпер із дитиною на руках.

–Браане.

Вони міцно обійнялися.

–Пайпер, ти як?

Вона відкашлялася і показала великий палець. Пітер узяв її обличчя в руки.

–Ніколи більше так не роби.

Вони міцно обійнялися. Браан і Кеті пішли до будинку, помахавши магам на прощання. Будинок зник так само швидко, як і з'явився, друзі знову повернулися до лісу, йдучи стежкою з сухого листя. Праворуч розташовувалося поле малинових квітів, небо навколо них було персиковим, над квітами стояв легкий туман, милуючи око, а аромат лоскотав носи. Там вони й зустріли світанок, вирішивши з новими силами продовжити шлях, над головами почала кружляти мошкара, повітря стало прохолоднішим, а весь простір навколо набув сіро–бузкового кольору. Коли поля закінчилися, ліс ніби відступив, відкривши погляду пустелю. Вдалині виднілися гори, над ними височіли рожеві хмари світанку.

–Чому це поле таке порожнє? – запитала Дженніфер.

Насправді це питання мучило кожного з них. Чому такий барвистий ліс із буйством соковитої зелені, при цьому ніби відступав над сухою землею?

–Ви заблукали? – запитав невисокий чоловік у солом'яному капелюсі, штани на підтяжках були в пилу, сорочка в плямах, він був схожий на фермера або робітника, проте поблизу не було нічого, суцільна пустеля.

–Вибачте, сер...Чому тут пустка?– спитав Найджел.

–Кличте мене Ерл. Раніше на цих угіддях були лавандові поля. Але цей час давно минув.

–Чому? – запитав Найджел.

–Тут давно не було дощів, ґрунт позбавлений поживних речовин. Ці поля марні. Наш народ голодує.– він закашлявся.

–Через лаванду? – запитала Ельга.

–Лаванда годувала все село, дорогенька. Ми продавали її, робили з неї одяг, вживали в їжу, робили ліки, а тепер частина місцевих з'їхала, частина вимерла. У селі від сили 15 осіб. І ті жебракують.

–Нам треба їм допомогти.– сказала Калерія повернувшись до Найджела.

–Підтримую.– сказала Джилана зав'язуючи волосся.

–Що? Ви збожеволіли? День закінчується, пів лісу не пройдено, а щоб відновити цілу плантацію знадобиться не менше ночі.– бурчала Пайпер.

–Якщо вони його залишать, самі помруть з голоду в цьому лавандовому селі.– сказала Ельга.

–Може, досить базікати? – запитала Дженніфер.

–Відновіть хоча б ґрунт, і запустіть дощ, далі вони й самі зможуть упоратися.– сказала Есме.

–Слушна думка, люба.– сказала Калерія тепло посміхаючись. – За справу.

–Ми допоможемо вам, Ерле.– повідомила Джилана.

–О... були й до вас відчайдухи.– махнув рукою він.– І зиму не пережили в селі.

–Повірте в нас.– попросила Джилана.

–Так, повірте в них і відійдіть.– сказала Пайпер роздратовано.

Темно–фіолетові хмари зімкнулися над полем, густий сірий дощ пустився, зросивши весь ґрунт. Спочатку земля лише жадібно вбирала вологу, а потім тріщини почали затягуватися. Джилана водила руками подібно до диригента, який веде оркестр, вона одним рухом у повітрі розпушила землю, і та набула чорного відтінку. Плавно на ґрунті почали проростати бур'яни. А між бур'янів тоненькі стеблинки. З цих стеблинок почали розпускатися квіти. Калерія вгамувала дощ і той перетворився на дрібний. Квіти розпустилися, стеблинки проросли до кінця, утворюючись у кущики, які щільно зростались один до одного.

Поступово, на очах друзів, уся пустеля почала перетворюватися на насичено фіолетову галявину. Калерія припинила дощ, Пайпер махнула рукою і сонце зійшло над плантацією. Джилана підняла руку і швидко загинала й розгинала кожен палець, ніби виривала щось. За її рухами з ґрунту за ідеально рівним напрямком виривалося по кущу лаванди. Так сталося кілька десятків разів. У руці її виявилося чотири пов'язаних між собою товстезних пучки лаванди. Вона передала їх Ерлу.

–Цього вистачить на кілька тижнів. А решта – за бажанням. Я додала в ґрунт поживні речовини. Не забувайте його розпушувати і прибирати бур'яни.– сказала вона.

Здивований чоловік, опустив капелюх на потилицю і взяв пучки квітів у руки, не вірячи, що вони справжні.

–Я попрацювала над системою опадів і випарів. Дощ має йти за потребою ґрунту.– повідомила Калерія.