Читати книгу - "На лезі клинка"

чи не так, мій друже? Дуже давно.

Він зітхнув і випростав плечі.

— Ходімо звідси. Це місце схоже на могилу. Власне, це і є могила. Закриймо ж її ще раз, разом зі спогадами. То все в минулому.

— Хе! — мовив Лоґен. — Мій батько завжди казав, що сíм’я минулого плодоносить у сьогоденні.

— Так і є, — Баяз простягнув руку, і його пальці ковзнули по холодному, темному металі ящика в руках Лоґена. — Так і є. Твій батько був мудрою людиною.

Нога Ґлокти пекла, а скрючена спина горіла від дупи до тімені. Рот був сухий, наче тирса, лице пітніло і судомилось, він сопів через ніс, але продовжував брести крізь морок, все далі від неосяжної зали з чорною сферою та дивним механізмом до відкритих дверей.

«До світла».

Він зупинився, задерши голову, на вузькому мості перед вузьким проходом, стискаючи тремтячою рукою палицю, кліпаючи і протираючи очі, вдихаючи свіже повітря і відчуваючи, як холодний вітер обдуває обличчя.

«Хто би міг подумати, що вітер може бути таким приємним? Може, воно й краще, що там не було сходів. А то я міг би так ніколи і не вийти».

Лютар вже дійшов до середини моста, кваплячись так, наче за ним по п’ятах гнався сам диявол. Дев’ятипалий не відставав, важко дихаючи і все бурмочучи щось своєю північною говіркою. «Ще живий», — розібрав Ґлокта. Його великі руки міцно стискали квадратну металеву коробку, а жили випинались так, наче вона важила не менше за ковадло.

«Ця мандрівка була не лише для того, щоб комусь щось довести. Що вони звідти винесли? Що може стільки важити?»

Ґлокта озирнувся на морок і затремтів. Він сумнівався, що хотів би це знати.

Баяз вийшов з проходу на відкрите повітря, надзвичайно задоволений собою.

— Отже, інквізиторе, — мовив він безтурботно. — Як вам візит до Будинку Творця?

«Як страшний, дивний, збочений сон. Можливо, я би навіть взяв за краще провести кілька годин у в’язницях Імператора».

— Непогане заняття для ранку, — огризнувся він.

— Я дуже радий, що вам сподобалось, — загиготів Баяз, витягуючи з-за коміра стержень темного металу. — А ще скажіть, ви досі вважаєте, що я брехун? Чи мені, зрештою, вдалось розвіяти ваші підозри?

Ґлокта кинув похмурий погляд на ключ, на старого, на гнітючу темряву Будинку Творця.

«Мої підозри щомить міцнішають. Вони ніколи не розвіюються. Лише змінюють форму».

— Чесно? Я не знаю, чому вірити.

— Це добре. Усвідомлення власного невігластва — перший крок до просвітлення. Однак, між нами кажучи, я би вигадав для архілектора якусь іншу історію.

Ґлокта відчув, як у нього засіпалась повіка.

— Може, ви краще рушайте, га, інквізиторе… поки я замикатиму?

Падіння у холодну воду внизу більше не здавалося таким страшним.

«Якщо я впаду, то принаймні помру на світлі».

Ґлокта озирнувся лише раз, і почув, як із тихим клацанням двері Будинку Творця зачинилися, а круги повертаються на свої місця.

«Все як до нашого приходу».

Він повернув свою болючу спину, посмоктав ясна, тамуючи знайомий напад нудоти, вилаявся і покульгав через міст.

Лютар відчайдушно гупав у старі двері на протилежному кінці мосту.

— Впустіть нас! — Коли Ґлокта дошкандибав, він уже майже схлипував, і в його голосі вчувалася паніка. — Впустіть!

Двері зрештою прочинились, явивши розгубленого Вартівника.

«Який жаль! Я був певен, що капітан Лютар от-от розреветься. Гордий переможець Турніру, найвідважніший молодий син Союзу, цвіт чоловіцтва, рюмсає навколішках. Це видовище могло зробити цю мандрівку того вартою».

Лютар кинувся крізь відкриті двері, і Дев’ятипалий похмуро рушив услід, притискаючи до грудей металеву коробку. Вартівник примружено глянув на Ґлокту, який кульгав до дверей.

— Так швидко повернулися?

«Старий ти довбню».

— Яке до дідька «швидко»?

— Я ще навіть не закінчив снідати. Вас не було менше півгодини.

Ґлокта невесело засміявся.

— Ви хотіли сказати: півдня? — Він глянув на двір і спохмурнів. Тіні були майже там само, де й раніше.

«Досі самий ранок, але як таке можливо?»

— Творець якось казав мені, що час лише у голові. — Ґлокта скривився, обернувши голову. Баяз стояв позаду і постукував своїм товстим пальцем по голомозій маківці. — Повірте мені, могло бути й гірше. Насправді починаєш хвилюватися, коли виходиш раніше, ніж заходив.

Він усміхнувся, а його очі блищали у світлі, що сочилося з дверей.

«Він клеїть дурня? Чи намагається зробити дурня з мене? Так чи інакше, я вже втомився від цих ігор».

— Годі загадок, — розсердився Ґлокта. — Скажіть мені прямо: чого ви намагаєтеся досягти?

Перший з-поміж магів, якщо це був він, вишкірився ще ширше.

— Ви мені подобаєтесь, інквізиторе, справді подобаєтесь. Я не здивуюсь, якщо ви єдина чесна людина на всю цю кляту країну. Якось ми з вами побалакаємо, один на один. Про те, чого хочу я, і чого хочете ви. — Його усмішка зів’яла. — Але не сьогодні.

І він пройшов крізь відкриті двері, залишивши Ґлокту позаду у затінку.

Хлопчик для биття

— Чому я? — бурмотів Вест про себе крізь зціплені зуби, поглядаючи через міст на Південну браму. Та дурниця у доках відібрала у нього більше часу, ніж він очікував, значно більше, але так тепер було з усім. Іноді йому здавалося, що він — єдина людина в Союзі, яка всерйоз готується до війни, а тому повинен все організовувати самостійно, навіть перераховувати вухналі для кінських підков. Він уже спізнювався на свою щоденну зустріч з маршалом Бурром, і знав, що буде ще сотня справ, які сьогодні не судилось виконати. Так було завжди. І для цілковитого щастя йому ще не вистачало тільки якоїсь дурнуватої затримки перед самою брамою Аґріонта.

— Чому, дідько би його вхопив, цим повинен займатися я?

Знову починала боліти голова. Та знайома пульсація поміж очей. Тепер з кожним днем вона починалася все раніше, а закінчувалося все гірше.

Через спеку, що тривала останні кілька днів, вартовим дозволили приходити на службу без повного обладунку. Вест гадав, що принаймні двоє з них тепер про це шкодували. Один валявся на землі біля брами, схопившись за матню, і голосно скиглив. Його сержант стояв, зігнувшись, біля нього. З його носа текла кров, цяткуючи темно-червоними краплями каміння моста. Двоє інших солдатів обслуги наставили списи, цілячись у сухорлявого темношкірого юнака. Поряд стояв ще один південець, старий із довгим сивим волоссям. Він спирався на поруччя і спостерігав за видовищем з виразом глибокої покори.

Юнак на мить озирнувся, і Вест здивувався. Це була жінка: коротко підстрижене чорне волосся, що стирчало на голові кучмою жирних колючок. Один рукав був обірваний біля плеча, і звідти випиналася жилава, смаглява