Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

– Він тесав з воріт зверха та й позабирав у сусідів молоко; тоті, бачусь, поїхали до паливоди, та й він їм уповів, аби стовпи другим кінцем закопали, а з воріт аби спідні тріски спалили.

– У Михайла палили, а він тої ночі мало не минувся. Шість неділь не вставав з постелі.

– Не знав добре від себе.

– Гра-а-ад? – мов спросоння спитав хворий.

Він лежав з широко створеними очима, в котрих видніла непритомність розуму. Йому виділося, що з-під припічка виходить повагом курка, а на курці їде величезний товстий щур. Він водить очима за тим дивним їздцем: щур об’їжджає сім разів хату й знов заїжджає під припіч. То знов чує хворий легенький шелест вгорі; підносить очі й бачить, як лилики з світячими, як сірничка, очима снуються попід стелю. Все мішається і путається воколо нього. Він іде городом старого учителя пониз потік. У гуркалі чує плюскіт води, потопленники плещуть в долоні… На зеленкуватих, натрудоватілих лицях чорніють зігнилі вербові листки… Плаче планета[90] й кличе: «Сюда! Сюда!»

– Щезай! Не піду! Що кличеш?… Чуєте? Кличе планета д’собі… – пробудившись з-між привидів, говорить хворий.

– Дух святий при вас, Гнатуню! – кажуть стиха мужики й хрестяться повздовжним хрестом.

Гнат приплющує очі: йому здається, що він іде горі ялинкою. Від камеральної дубини з заходу сунуться градові, як льодяна крига, хмари. Він чує шум, як би шум води на лотоках. Звівається вітер, зачинають падати дрібні кульки граду. Вони падуть чимраз густіше, чимраз більші… Б’ють об голову, він чує глухий біль й обома руками хапається за голову, немов заслоняючись від граду.

– Голова… Град!.. Град!.. – кричить здавленим голосом і тисне руками голову. Кров пре на мозок, і щораз глухіше охкає він і стогне.

В голові шумить, дуднить, дзвенить. Нові привиди виринають перед його очима.

– Труби трублять на чотири сторони світу… Чути шум, якби від многих… Отвираються гроби, порохи збираються… Багно велике! Біда тому, хто нігті за житя не кидав за пазуху! Чим загатите багно? Як перейдете на Асафатову долину?[91]… Стоять, як два лани збіжжя: он та тримає клубки в руках… Га! Крала-сь клубки? Ткачева жінка… Ти з чесничком? Тілько всего добра?… Ой, урвеся чесничок! Не витягне тебе ним святий Петро… Хе, хе, хе! Дивіть, люди! Баба чіпаєся за чесничок!.. Адіть! Вже підтяг єї д’половині… О-о-ох!.. Урвався чесничок!.. У смолу… Навіки…

– Він видить суд Божий, – шепчуть мужики.

– Суссе Христе, Сине Божий!

– Матінко Христова, прости нас, грішних!..

– Христос на престолі сидить; Мати Єго, апостоли при нім… Рани від тернового вінця на голові, рана від копія в ребрі… Рани на руках, рани на ногах… Страшний суд!.. – говорить, витріщивши очі, хворий. – Ангел вагу тримає, важить добре і зле… Пішов ти!! Скаменів би-сь… Ото «покаяніє»! А він уліз під важку та й тягне пазуром злі діла на долину… О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить – несправедлива вага…

Мужики сидять, зі страхом слухають повісті о суді Божім, обраховують сумління, і з їх забіджених грудей вириваються зітхання й восклики покаянні.

– Свитає, – каже, поглянувши на вікно, мужик.

– Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.

– Сирота я бідна! Що я тепер пічну? – заводить Параня, накидає на себе петечину й виходить з хати.

На голубім небі виступали на сході ніжні біляві світляні смуги – далекий відблиск царя-світла. Зорі блідли й незначно зникали зі зводу небесного. Ніщо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу світляного царя. Трави підіймалися вгору, цвіти розхиляли свої чашки, каплі роси просвічували на них білявим перловим блиском. Білі смуги розширялися щораз далі, ставали щораз світліші, а над самою горою загорялася вже багряна мантія царська, з котрої стріляли впівокруг рожеві промені. Через годину указалася частина сонячного червоно-світлого круга. Заспівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені раннім леготом, стояв перед своєю хатою, роздрухуючись, хлібороб і шептав «Отченаші».

Параня йшла, плачучи, вуличкою попри город старого учителя; попри неї йшли спішно люди.

– То ви? – питали здивовані.

– Та я… – відповідає Параня.

– Що то можуть люди! Казали, що зарізав жінку! – говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в частині правдивою, і йшли подивитися на Гната.

Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта.

– То ти, жінко? – скрикнули майже всі разом.

– Та я, прошу начальника ласки, – сказала Параня.

– Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку… – промовило піддурене начальство.

– От як люди; причиниться один, другий… До нас далеко, – боронили людську уломність присяжні.

– Зійшов з розуму? – спитав війт.

– Сирота я нещаслива!.. – заголосила Параня.

– Таких, бачусь, до Львова беруть? – обізвався один присяжний.

– Беруть? Треба відвезти й заплатити, – квасно з повагою сказав начальник.

– Що є, то є, але на річ треба подивитися, аби можна що врадити, – сказав другий присяжний – і повільно підіймалася сільська власть під гору. Позаду них ішла Параня, хлипаючи й утираючи червоні заплакані очі запаскою.

Глава третя

Сонце підіймалося на небозводі щораз вище: щораз ширше розходилася вість о тім, що Гнат зійшов з розуму. І що далі розходилася, то дивоглядніші прибирала форми; то страшнішою ставала й неймовірнішою. Для того щораз більший був рух на головній дорозі; роїлося від людей на вузькій вуличці, що вела до хати Гнаткової.

Невеличке обійстя було залите людьми; сіни й хата повні цікавих. Вони входили й тиснулися, щоби побачити хворого: подивившись, поохкавши, подивувавшись, відходили і ставали на подвір’ї, коло воріт, на вуличці. Розмовляли, розвідувались, допитувались о те саме по сто разів, маючи приємність слухати незвичайні речі.

Війт з присяжними і з Паранею прийшли на подвір’я. Люди рушилися; декотрі познімали капелюхи, розступаючися, більшість стояла як мур, не покидаючи свого вигідного становища.

– Проступіть же ся, люди! – кричав присяжний. – Ту начальник мають подивитися!

Почалась глота в тісних сінях. Начальство пробивало собі дорогу ліктями; товпа людей, перта ззаду, мов хвиля подавалась наперед. Люди опирались о піч, о стіл, о лаву: скрипіла постіль з великого людського напору.

– Та проступіть же ся! – кричали майже всі разом.

– Ото нарід поганий!

– Гірш худоби…

– Боже сохрани! Хату завалите!

– Та куда вступатися? Най тоті з сіней вийдуть!..

– Вступайся, не знати де?

– Мовчи! Знаєш, з ким говориш? – грізно кричить війт до стоячого нерушно кремезного мужика.

– А з ким же би? Та з вами…

– Мовчи,