Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

– Який-єсь ми пан… За громадські гроші…

Війт позирає собачим оком у великій злості на мужика, але руки його сповиті товпою.

– Прийдеш ти!.. Я тебе!.. – сичить, як змія.

– Овва! – підсміхуючись, відповідає мужик.

Хворий лежав спокійно і шептав спаленими устами «старі отченаші».

– На сіонській горі. Росте зілє, де мені… – зачав молитися Гнат, але лайка і напір людей, що туй-туй не падали на постіль, перебивали йому в молитві. – Молитву не дадуть змовити… – зі злобою в голосі сказав хворий; по хвилі молився далі: – Там Мати Божа спочивала, свого Синка шукала…

– Гнатку, люди зійшлися, може би-сь сповідався? – похилившися д’ньому, пригадував хворому мужик‚ що стояв у головах.

– Може, єго Пан Біг любий простить, – охкали баби.

– Сину мій возлюбленний!

– Снив ми ся сон пречуденний… – голосно промовив Гнат і зачав розглядатися по людях.

В першім ряді стояв війт з присяжними; піт густими каплями котився з їх лиць.

– Іроде лукавий! Що-сь витріщив очі на мене? – поглядаючи на війта і його товаришів, говорив Гнат. – Кров людську ссете, поля свої шарварком обробляєте; хто з бідних не хоче вам панщину робити, фантуєте… Прийшли-сте дивитися на мою муку?

Між народом зашуміло, як в улию, коли пасічник підкурить порохном: на всіх лицях видніла скрита радість і пробуджена злоба.

– Добре єму вповів! – шепнув мужик, що перед хвилею мав з війтом перепалку.

– То правда, то правда, – чути було голос із-під вікна.

– З громадського лісу багачі возять, а бідному кимачка не дадуть, – говорили мужики в сінях голосно.

Старшина громадська стояла ні в сих ні в тих.

– Муку велику приймаю з Божої руки; нечиста сила перла на мене всю ніч… Що я видів? Що я перетерпів?… Сила Божа помогла мені не датися єму. Нагорода за муку в Божих руках, – говорив хворий, а всі підіймались на пальцях вгору, щоби побачити його. – Виведіть мене з хати, – попросив він.

В хаті пішла суматоха. Люди тиснулися, виходячи з сіней і з хати на подвір’я. Коли вже настільки проглотилося, що було вільне місце, підвели два мужики хворого з постелі. Він був блідий як смерть; чорне волосся побільшувало ще блідість, лише рана за вухом і знаки на шиї червоніли. Очі його були тусклі, а руки з синіми обручками на згибах, мов граблі, опустилися по боках.

Звільна вели, а майже несли хворого через хату, через сіни і посадили на подвір’ї на купці соломи, накритій кожухом, і обложили з боків і ззаду подушками, щоби міг усидіти.

Люди обступили його тісним кругом; кождий шукав вищого місця, щоби подивитись на нього, лиш війт з присяжними відступив і стояв осторонь, коло плота.

– Як гадаєте, пане начальнику? – питав один присяжний.

– Та що маю гадати? Вар’ят… – відповів начальник.

– Правду пан начальник кажуть: що вар’ят, то вар’ят, нема що казати! – потвердили присяжні.

– Пішлете до Львова?

– Та хто пішле? Тепер робітний час… Хто буде везти? – нетерпеливо воркнув війт.

– Ба, от жінку хотів зарізати, а потому як що до чого прийде, хто буде відповідати, як не ми всі? – зачав розбирати річ присяжний, в котрого була на подвір’ї ціла гора кимаків[92] з громадського лісу.

– Як не втихомириться, то треба би єго десь відлучити, – радив другий присяжний.

– Примкнеся єго в арешті… – подумавши трохи, сказав війт.

– Таки так, – потакували присяжні і, спустивши носи, йшли поволі горі вуличкою, відказуючи на дивну вар’яцію Гната.

Люди стояли навколо Гната; одні шептали, другі кивали головами, треті зітхали, і часто було чути слівце «покаяніє», котре у новицького мужика має багато значень. Він уживає того слівця, коли застане непорядок вдома, коли бачить яку забавну комедію або коли заскочать його які незвичайні речі.

– Приведіть Шуликів!.. – промовив хворий.

– Шуликів! – зачали кликати люди.

Шулики з старою матір’ю пробивалися поміж товпою до Гната.

Народ чекав, пороззявлявши роти, що з того буде.

Коли Шулики станули перед Гнатом, він дивився на них пильно: на перший погляд блиснула на його лиці злоба, що в ту мить зникла, а на блідім лиці заясніла лагідність і покора.

– Я грішив проти вас, сусіди… Простіть мене, грішного!..

– Най вас так Бог простить, як ми вас прощаємо, – сказали Шулики. Стара зачала хлипати, а її сини стояли нахмурившись… Сльози крутилися в їх очах.

– Сповідаюся Господу Богу всемогучому, в Тройці Святій єдиному, Пречистій Матінці Божій, ангелам небесним, всім святим і перед вами, люди добрі! – зачав прилюдну сповідь хворий; перехрестився, і всі присутні перехрестились. – При війську грішив-єм тяжко… з дівчатами… Людські діти на дурний розум зводив-єм… Гріх «юності» не пом’яни мені, Господи! – зітхнувши важко, промовив хворий.

Мужики стояли поважно, баби переглядалися, а дівки закривали запасками лиця, почервонені стидом.

– Крав-єм, на чуже добро важив-єм, шкоду робив-єм, чи в полі, чи в саді… Не тримав-єм ся правди Божої: брехав-єм, туманив-єм, крутив-єм – інакше-м гадав, а інакше говорив… Проклятство було велике! З сусідами, в хаті перед образами, на жінку, на дитину, на себе самого… Худібці кляв, божив-єм ся на неправду, образу Божу чинив-єм… Грішний я, грішний… – тут перервав хворий сповідь; нагадувався через хвильку, потім зачав далі: – Сварки-м починав, завидував-єм; раз до церкви полінував-єм ся піти… Образив-єм п’ятноньку святу… Ковбасу-м їв…

Люди ахнули, вчувши той останній гріх.

– Не мав-єм віри в Бога, ходив-єм по ворожбитах, був-єм у паливоди, учив-єм ся примов і зашептів… Кривди людської на собі не тямлю, не пам’ятаю… Боже, милостив буди мені, грішному! Боже, очисти гріхи мої! Без числа-м согрішив, Господи, прости мені!.. Простіть мене, люди добрі! – ослабаючим голосом просив прощення хворий.

– Най тя Бог так простить, як ми тебе прощаємо! – в один голос відповів зібраний народ.

– Правди нема на світі: кождий туманить світ, ніхто Бога не боїться… Конець світа приходить… Один з другого кров ссе, ситий голодного не знає, багач мучить бідного, сильний ногами толочить слабого; яке тут може бути благословенство Боже? – щораз тихше говорив Гнат, а слухачі кивали головами.

– Чей єго Пан Біг простить! – говорили баби. – Трохи послабує та й вийде…

– То єму лиш така година прийшла була.

– Хто знає? Така річ любить завертати.

– Опадами приходить… А дурна Гриниха? Не тямите? Часами говорила як при розумі, а як зайшло на неї, то мало село не спалила.

– Жінку хотів різати…

– Хто знає, що ще з него буде?

– Єгомосць що скажуть?

– Що мають казати?

– Сповідь перед людьми зробив…

– Е, хто такому що зборонить…

– До ворожбитів ходив учитися примов.

– От не журіться чужими гріхами; у кождого своїх досить.

– Та я лиш так…