Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

зволікань, хоч навіть не маємо скерування. Зате найкращий уролог строго вичитує мені, що я нібито й не дурна людина, все місто мене знає, — а знову привезла старого у критичному стані: якщо сечовина пішла у кров, то й він нічим не зможе зарадити! На щастя, тата рятують і цього разу. Ще в приймальному покої вводять катетер. Після цього на каталці привозять у палату для важких пацієнтів. Медсестри терміново роблять кілька ін’єкцій, ставлять крапельницю. Сиджу коло недужого, як на голках. Нарешті починає спадати температура. Робиться природним колір обличчя. Можна мені й відлучитися. Залишаю свій мобільний телефон, щоб тато при потребі поговорив з мамою. Через кілька годин повертаюся з теплим бульйончиком у термосі та повною сумкою овочів і ліків — і вислуховую нарікання, що підсунула зіпсований апарат, бо мобільний не працює.

— А працював?

— Якийсь час працював, а потім — як відрізало.

— Скільки разів ви телефонували мамі?

— Мало, — каже тато, хоч по очах бачу, що обманює. — Два чи три рази.

Шукаю в телефоні кількість сьогоднішніх дзвінків. Тридцять сім!

— Телефон не працює, бо ви всі гроші виговорили. Апарат справний.

— Я поверну тобі твої гроші, не сварися!

— Хіба я вам щось кажу про гроші? Їх там і справді було дуже мало, — брешу, не моргнувши оком, щоб не хвилювати хворого батька. — Зараз поповню рахунок і поверну вам телефон, але не розмовляйте що п’ять хвилин — перегорить запобіжник!

Який запобіжник! Сказати, що ніякого поповнення на такі часті розмови не вистачить, мені совість не дозволяє.

— Мама кидає трубку!

— Не дзвоніть, якщо кидає. Пересердиться й тоді сама вас набере.

— Вона плаче, — мало не хлипає й тато.

— За коровою?

— Ні, корові вже легше, уже ремигає. Навіть далася здоїти.

— Чому ж тоді мама плаче?

— Боїться в хаті ночувати сама.

У коридорах лікарні знаходжу термінал, поповнюю рахунок і телефоную додому:

— Що там у вас сталося, мамо? Чого ви боїтеся? Навіщо хворого тата нервуєте?

— Най знає, що мені ще гірше, ніж йому!

Але татові завжди було гірше, ніж мамі. Й у сирітському дитинстві, й коли одружився, а діти посипалися, як з торби горох, і коли вчив нас усіх по інститутах і щоразу не просто давав гроші на дорогу й харчі, а завжди ще й проводжав до автобусної зупинки, підносив сумки.

Коли вже сідаю в автобус, щоб їхати на навчання в педінститут, батько подає мені тяжку полотняну торбу з митою картоплею і таки всуває в кишеню п’ять карбованців. Більше в нього нема: після кожної зарплати завжди віддає мамі все, до копієчки. На тиждень і на проїзд, і на прожиття в гуртожитку цих грошей мені вистачить, але на туфлі треба хоч десятки. Це якщо на вітчизняні. Якщо ж купувати в комісійному, то й двадцятки мало.

«Червона рута» знову переповнена, та мені таки зайняли місце знайомі студентки з інституту нафти й газу. Серед них — і Вірка-Шкірка, моя колишня однокласниця. Каже, по радіо передавали, що сьогодні вночі піде сніг. Небо дійсно затягли темні хмари. У що я взуватимуся, якщо Вірчин метеопрогноз справдиться?

Приїхали — в Обласному Центрі снігу сантиметрів тридцять! До ранку стає ще більше. Біжу на пари у своїх мештиках і відчуваю, що в ногах мені жаби квакають. На перерві в інститутському коридорі натикаюся на нашого викладача історії. Він питає, чи я не передумала йти з ним у кіно. Кажу, що нікуди з чоловіками не ходжу.

— А з дівчатами? — перепитує.

— З дівчатами — так! — відповідаю зумисно задеркувато й нахабно дивлюся йому в очі, хоч сама молю Бога, щоб викладач не опустив погляд на моє жахливе взуття.

Через кілька днів потепліло, й сніг розтанув. Зовсім розтопився, наче й не було. Проте якого ж болота він, напевно, наробив по селах! У місті — що? Тротуари висихають швидко, а вдома, мабуть, ще на тиждень багнюки вистачить. Мої туфлі витримали страшну негоду. У гуртожитку батареї ще не ввімкнули, навіть просушити взуття не було де. Напхала мешти на всю ніч газетами — й увесь рятунок. Ті модельні, польські, зі львівського комісійного, від такої погоди, певно, давно вже розлізлися б по всіх швах. А цим, до дірок на пальцях заношеним дермантиновим — нічого. Чи не тому, що далі їх нищити уже нікуди. Гіршими, ніж стали, мої мешти бути просто не можуть.

А вже після снігу мені принесли в гуртожиток телеграму. Коротеньку. Але ж яку обнадійливу! «НА ЧОБОТИ ГРОШІ Є ПРИЇЖДЖАЙ НЕ МЕРЗНИ ЗАСТУДИШСЯ МАМА».

Дівчата десь забарилися після пар. Я вже встигла й картоплі начистити, хоч не моя нині черга, й промову Брежнєва законспектувати. Цього щастя всюди вдосталь! У кожному газетному кіоску — стосами. По шість копійок брошурка. Анеля й Танька-Кулеметниця з’явилися веселі, немов з весілля. З порога почали розповідати, що історик запросив їх на «Клеопатру», й у четвер увечері, тобто завтра, зайде в гуртожиток з квитками, тому треба терміново прибирати в кімнаті.

— А ти думала, він за тобою підметки губить? — вколола мене кандидатка в КПРС. — Він добре знає, хто йому в наречені годиться!

— Тільки ти не дуже, не дуже, — шарпнула за рукав самовпевнену Кулеметницю значно розважливіша від неї Шутка. — Спершу він мене запросив, а тебе аж тоді, коли ти вже підійшла. Якби не почула, про що ми з викладачем говоримо й сама йому не нав’язалася, то тебе й не запрошував би!

— Ну й що? Квитків він мав більше, ніж два. Може, ще когось із молодих викладачів з собою приведе. Наприклад, нашого куратора, хі-хі-хі!

Однокурсниці своєю новиною мене вбили. Правильно мама застерігала, що всі хлопці підлі, мстиві. Я відмовилася йти з істориком у кіно в суботу чи неділю — він вирішив мене безжально провчити. Яка ганьба! Прийде увечері, візьме їх обох попід білі ручки й поведе на «Клеопарту». А я буду на це дивитися