Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Джеррон Старкс, — хрипко підказав Кіспе.

— Ма’ть, він, — кивнув довготелесий, — коротше, той розумака лежить біля поверхні з розпоротим черевом. Реально тобі кажу, Джейсоне, хтось конкретно постарався: кишки хіба що зі стелі не звисають. Решта обдовбані, проте живі, поволі оклигують, — помовчавши, він додав: — І я питав: ніхто нічого не пам’ятає.

— Для чого ти зв’язав Амаро? — Х’юз-Коулман подумки відзначив, що Кіспе поки що єдиний, хто постав перед ним у притомному стані, на своїх двох.

— Я його не зв’язував.

— Умг? — видав сивочолий.

— Лу знайшов el peruano зв’язаного. Він кричав і лаявся аж піна з рота йшла.

— Що кричав?

Амаро німував, низько опустивши голову, так, мовби ця розмова його не стосувалась.

— Кликав на допомогу. Але більше все-таки лаявся.

Джейсон зійшов із ґанку та підступив упритул до карлика. Той не ризикнув глянути на сивочолого.

— Що тут сталось, Амаро? — спокійно поцікавився Джейсон. Коротун розтулив рота (з-поміж губ зірвалося коротке схлипування), й тут-таки стулив. — Аміґо, тобі хоч-не-хоч доведеться розповісти.

Кіспе підняв голову, і в його очах Джейсон Х’юз-Коулман прочитав відповідь за секунду до того, як вона прозвучала.

— Я не знаю, Джейсоне, — хрипко каркнув пігмей.

«Та ви, в дідька, знущаєтесь із мене».

— Хтось підпалив барак, намагався підірвати піраміду, порішив щонайменше двох твоїх хлопців і одного мого вченого, а ти нічого не знаєш? — Джейсон із роздратуванням утискав у повітря слова. — Що ти робив увесь цей час? Хто зв’язав тебе?

— Я не пам’ятаю. Присягаюсь!

Род Холмґрен дістав із задньої кишені напіврозстебнутий пенал із усім необхідним для ін’єкції героїну.

— Він лежав на підлозі зі скрученими руками та ногами, а на столі було ось це.

Х’юз-Коулман зиркнув на пенал, побачив шприц і здивовано ворухнув губами. Нова деталь, яка ще більше заплутує історію. На хвильку він відчув себе персонажем детективного роману Джеймса Паттерсона[158], в якому напруження досягають не за допомогою психологічних прийомів, а внаслідок штучного нагромадження не пов’язаних між собою та часто безглуздих фактів.

— Тебе накололи наркотиками? — збентеження Джейсона тривало недовго: налякане блимання витрішкуватих очей Амаро говорило саме за себе. — Ах ти сучий сину! — з рота полетіли краплі білої слини. — Sucker! Shithead!!! Шматок собачого лайна-а!!! Ти ж мав за всім наглядати! Чорт забирай, я лишив тебе на нещасні два дні! Ти… — Джейсон більше не стримувався, відставив праву ногу вбік, замахнувся лівою та врізав носаком черевика перуанцеві в живіт. Недоросток харкнув і, не маючи змоги спертися на руки, похилився набік, як підпиляне дерево.

Від удару Амаро розклало вуха, після чого в голову миттєво повернувся біль.

Карлик вишкірився. Джейсон, сприйнявши це на свою адресу, знову переніс вагу на праву ногу й удруге зацідив перуанцю лівою ногою, цього разу приклавшися дужче.

— Не треба! — верескнув Амаро. Від самої думки про те, що внаслідок побиття біль (той дикий, надлюдський, непосильний біль) повернеться, Кіспе ледь не напудив у штани. — Благаю, не…

Третій стусан під ребра розвернув його й уклав на землю за три кроки від Джейсона. Трава впереміш із землею набилася в рот, заглушивши слова.

Х’юз-Коулман скипав усередині, зуби скреготали, немов заіржавілі зубчаті коліщатка, що не прокручувалися сто років, але незатуманеною частиною мозку чоловік усвідомлював, що поява Амаро мала й позитивний ефект. Пенал зі джгутом і голкою несподівано запропонував правдоподібне тлумачення того, що відбулось. Авжеж, Джейсон додумався б до пояснення сам, трохи пізніше, у спокійній обстановці, проте Амаро Кіспе примусив здогадку випурхнути з-поміж інших, переважно нісенітних припущень, як поплавок, що вигулькує понад водою: мешканців Паїтіті потруїли. Ніхто не вчиняв бунту, не було жодних нападників іззовні — ворог поміж них. З якою метою організували отруєння, Джейсон іще не знав (він припускав, що кінцевої мети зловмисники не досягли — можливо, завадило повернення Мі-17), але не сумнівався, що агресор перебуває всередині Паїтіті. Обвівши наїжаченим поглядом частину тераси, згадавши про мертвого перуанця з рештками непроковтнутої їжі довкола голови, Х’юз-Коулман упевнився: людей отруїли, а тих, кого не вдалося, жорстоко порішили.

Зиркнувши на південь, чоловік помітив Семена. Амаро, що, корчачись, намагався підвестися, миттю вилетів з його голови.

— Сходи до гелікоптера та скажи Віктору, нехай глушить двигуни, — наказав Роду. — А тоді бігом до мене, — Джейсон кивком показав у напрямку дерева, під яким лежав Сьома, — допоможеш перенести росіянина до моєї хатини.

Амаро Кіспе, збагнувши, що йому на якийсь час дали спокій, облишив спроби встати та притих. Ігнорування його цілковито влаштовувало. Біль у голові поволі нишк, і коротун волів би лежати так, не рухаючись, вічність. Байдуже, що під ребрами ниє, а в роті повно трави й землі. Аби лиш у голові не боліло.

Поклавши голову набік, лівою щокою до землі, Амаро несподівано помітив перед кінчиком носа довгастий чорний предмет. Сфокусувавши на ньому вибалушені та вкриті прожилками очі, він розпізнав флешку — невеликий розсувний USB-диск у формі запальнички з написом «DataTraveler» на боці. Амаро поворушив дуплистими ніздрями та замислився…

CLV

Марко перекинувся на спину й сів, підтягнувши коліна до грудей, коли шум лопатей Мі-17 став затихати. Він глипав навсібіч, не усвідомлюючи, де перебуває, поки не втямив, що сидить на терасі шостого рівня спиною до прірви й обличчям до стіни. Поряд, уткнувшись носом у траву та витягнувши руки вздовж тіла, лежав мачігуенга. Очі розплющені. Його поза викликала асоціації з боксером у глибокому нокауті. Італієць придивився до очей індіанця та відсунувся, подумавши, що той мертвий. Утім, за секунду мачігуенга мляво кліпнув. Живий.

Провалів у пам’яті Молінарі щасливо уник. Кухар пригадав усе, що сталося до того, як знепритомнів, і чудово усвідомлював, чому опинився на рівень нижче від горішньої тераси. «Кляті шмаркачі перехитрували мене», — розпачливо міркував він. Перемкнувшись на стугін двигунів, які затихали, італієць зрадів, здогадавшися, що то Джейсон повернувся із вилазки. Допомагаючи руками, чоловік звівся на задерев’янілі ноги. В голові паморочилося; він підійшов до скелі та сперся на неї рукою, побоюючись, що звалиться в прірву. «Швидше! Треба поспішати, треба розповісти, можливо, ще не пізно піймати студентів, поки вони не загубилися в сельві».

Ковзаючи, двічі з’їжджаючи назад на терасу, Марко подерся на найвищий рівень Паїтіті. Схил був пологий, шерехатий і сухий, за інших умов підйом не становив би значних труднощів, але кухареві руки й ноги погано слухалися сигналів із мозку. М’язи нагадували стару гуму, що давно втратила здатність пружно згинатись. Останні кілька метрів він плазував, наче ящірка, на животі.

Діставшись верхньої тераси, Марко побачив, як Род Холмґрен і Джейсон несуть когось до котеджу попід