Читати книгу - "Танок драконів"

столиком. Ні, не озирайся. З нею хтось є. Коли вони закінчать, прийде наша черга.

— І як ця стара гаргара нам допоможе?

— Сам побачиш,— сказав сер Джора, підводячись.— Він уже йде геть.

Тиріон зістрибнув зі стільця, загримотівши ланцюгами. «Нарешті я бодай щось дізнаюся».

Було щось лисяче в тому, як ця жінка принишкла в куточку двору, було щось зміїне в її очах. Біле волосся було таке ріденьке, що світилася рожева шкіра голови. Під одним оком досі лишалися ледь помітні шрами від ножа, який зрізав її сльози. На столі валялися залишки сніданку — голови сардин, кісточки з оливок, шматочки хліба. Тиріон не міг не звернути уваги, як добре обрано було «звичний столик»: за спиною — суцільний камінь, з одного боку — листяний альков, щоб можна було виходити й заходити, вхідні двері заїзду — як на долоні, зате сам столик ховається в тіні, щоб жінка лишалася невидимою.

Побачивши Тиріона, вдова всміхнулася.

— Карлик,— провуркотіла вона голосом водночас лагідним і лиховісним. Загальною мовою вона розмовляла майже без акценту.— Схоже, останнім часом у Волантисі побільшало карликів. А цей уміє фокусів?

«Так,— хотілося сказати Тиріону.— Дайте мені арбалет — і я покажу вам свій улюблений».

— Ні,— відповів сер Джора.

— Шкода. Колись у мене була мавпочка, яка показувала різноманітні фокуси. Ваш карлик мені її нагадує. Він — мій подарунок?

— Ні. Я приніс вам оце,— сер Джора дістав пару рукавичок і кинув на стіл поряд з іншими подарунками, які сьогодні вранці отримала вдова: тут були срібний кубок, прегарне віяло з різьблених нефритових листочків — таких тонесеньких, що аж просвічувалися, і старовинний бронзовий кинджал, помережаний рунами. Поряд з цими скарбами рукавички здавалися дешевими й крикливими.

— Рукавички для мої бідних зморшкуватих рук. Як мило,— сказала вдова, навіть не торкнувшись їх.

— Я їх купив на Довгому мосту.

— На Довгому мосту можна купити майже все. Рукавички, рабів, мавп,— сказала вдова; роки зігнули її хребет і виростили на спині старечий горб, але її очі лишалися чорними і блискучими.— А тепер розкажіть старій удовиці, чим вона може вам прислужитися.

— Ми маємо швидко дістатися в Мірін.

Одне слово — і світ Тиріона Ланістера перевернувся догори дриґом.

Одне слово. Мірін. Чи він недочув?

Одне слово. «Мірін, він сказав — Мірін, він везе мене в Мірін». Мірін означав життя. Або принаймні надію на нього.

— Чому ви прийшли до мене? — запитала вдова.— Кораблів я не маю.

— Вам багато хто з капітанів заборгував.

«Він каже, що доправить мене королеві. Ага, тільки котрій королеві? Він не збирається продавати мене Серсі. Він віддає мене Данерис Таргарієн. Ось чому він не відрубав мені голову. Ми пливемо на схід, а Гриф і його королевич пливуть на захід, кляті дурні».

Це було занадто. «Змова на змові, але всі дороги ведуть дракону в зуби». З його вуст зірвався сміх — Тиріон уже просто не міг стримуватися.

— У вашого карлика напад,— зауважила вдова.

— Мій карлик зараз замовкне, якщо не хоче кляп у рота.

Тиріон затулив рота долонями. «Мірін!»

Вдова вододілу вирішила не звертати на нього уваги.

— Вип’ємо? — запитала вона, В повітрі кружляли порошинки, а подавальниця наповнювала два келихи з зеленого скла для сера Джори і для вдови. У Тиріона пересохло в горлі, але для нього келиха не було. Вдова зробила ковток, побовтала вино у роті, ковтнула.— Всі вигнанці пливуть на захід, чули мої старі вуха. І всі капітани, які мені заборгували, наввипередки пропонують їх туди доправити і трішки спорожнити від золота скрині золотого загону. Наші шляхетні тріархи пожертвували дюжину бойових кораблів, щоб провести флот до самих Східців. Навіть старий Доніфос дав свою згоду. Така славна подорож! А ви пливете в інший бік, сер.

— У мене справи на сході.

— Цікаво, і які ж це справи? Не раби, бо срібна королева поклала цьому край. Бійцівські кубла вона також зачинила, тож вас веде не жага крові. Що ще може Мірін запропонувати вестероському лицареві? Цеглу? Оливки? Драконів? А, ось воно,— посмішка на обличчі літньої жінки стала хижою.— Подейкують, срібна королева годує їх м’ясом немовлят, а сама купається у крові цнотливиць і щоночі міняє коханців.

Сер Джора стиснув вуста.

— Юнкайці ллють вам отруту у вуха. Міледі не варто вірити в цю бридоту.

— Я не леді, та навіть Вогарова вдова здатна відрізнити брехню від правди. Те, що ви кажете, правда... у королеви драконів багато ворогів... Юнкай, Новий Гіс, Толос, Карт... ага, а скоро додасться й Волантис. Ви хочете плисти у Мірін? Зачекайте ще трохи, сер. Дуже скоро знадобляться мечі — коли бойові кораблі спрямують свої весла на схід, щоб скинути срібну королеву. Тигри обожнюють випускати пазурі, й навіть слони в разі небезпеки здатні вбити. Малако жадає слави, а Найесос завдячує своїм багатством здебільшого работоргівлі. Щойно Аліос, чи Паркелло, чи Белічо стануть тріархами, флот відпливе одразу.

Сер Джора нахмурився.

— Якщо повернеться Доніфос...

— Скоріше Вогаро повернеться, а мій любий володар уже тридцять років як небіжчик.

Позаду них гримотів якийсь матрос.

— І це тут називають елем? До біса! Мавпа вам кращого елю насцить.

— А ти його вип’єш,— озвався інший голос.

Тиріон обернувся глянути, без надії сподіваючись, що це Качур з Гальдоном. Натомість він побачив двох незнайомців... і карлика, який стояв за кілька футів, пильно дивлячись на Тиріона. Він здавався наче знайомим.

Вдова делікатно посьорбувала вино.

— Серед перших слонів були жінки,— промовила вона,— це вони скинули владу тигрів і припинили давні війни. Тріанну переобирали чотири рази. Та це, на жаль, було триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінок-тріархів, хоча деякі жінки мають право голосу. Родовиті жінки, які мешкають у старовинних палацах за Чорною стіною, а не такі створіння, як я. Давня кров радше собакам і дітям дасть право голосу, ніж вільновідпущеникам. Ні, оберуть Белічо, а може, Аліоса, але так чи так, а війні бути. Принаймні так вони гадають.

— А як гадаєте ви? — запитав сер Джора.

«Добре.— подумав Тиріон.— Правильне питання».

— О, я теж гадаю, що війні бути, але хочуть вони не війни,— літня жінка, зблиснувши очима, нахилилася вперед.— Думаю, у Р’глора в цьому місті послідовників більше, ніж у всіх інших богів разом узятих. Чули проповіді Бенеро?

— Вчора ввечері.

— Бенеро в полум’ї бачить майбутнє,— мовила вдова.— А