Читати книгу - "Танок драконів"

ви знали, що тріарх Малако намагався винайняти золотий загін? Хотів розігнати червоний храм і взяти на мечі Бенеро. Тигрову варту він використати не наважується. Половина з них молиться Царю світла. Ох, люті дні настали у Волантисі, навіть для старих зморшкуватих удовиць. Але, гадаю, і вполовину не такі люті, як у Міріні. Отож скажіть мені, сер... навіщо вам срібна королева?

— Це моя справа. Я можу заплатити за перевіз, і заплатити добре. Я маю срібло.

«От дурень,— подумав Тиріон.— Їй не гроші потрібні, а повага. Невже ти не слухав, що вона казала?» Він знову озирнувся через плече. Інший карлик підсунувся ближче до їхнього столу. Здається, у нього був ніж у руці. В Тиріона волосся на загривку стало сторч.

— Срібло своє лишіть собі. Я маю золото. І не треба цих сердитих поглядів, сер. Я застара, щоб мене таким лякати. Ви — людина сувора, я бачу, любите помахати отим довгим мечем у вас при боці, але тут — моє королівство. Мені достатньо пальцем кивнути — і ви попливете в Мірін, припнутий ланцюгом до весла в трюмі галери,— сказала вона й, підхопивши нефритове віяло, розкрила його. Почувся шелест листя, й ліворуч від неї з зарослої арки вислизнув чоловік. Обличчя в нього все було пошрамоване, в одній руці він тримав меча — короткого й важкого, як сікач.— Шукайте вдову вододілу, сказав вам хтось, але цей хтось мусив вас застерегти: бійтеся вдовиних синів. Однак сьогодні чудовий ранок, тому я запитаю ще раз. Навіщо вам Данерис Таргарієн, коли півсвіту мріє побачити її в могилі?

Обличчя Джори Мормонта потемніло від гніву, але він відповів.

— Служити їй. Захищати її. Померти за неї, якщо знадобиться.

Вдова аж розсміялася.

— Ви хочете її врятувати, он воно що? Коли ворогів у неї більше, ніж я здатна пригадати, а їхніх мечів і не полічити... і ви хочете, щоб бідна вдовиця в це повірила? Що ви, справжній шляхетний вестероський лицар, готові перетнути півсвіту, щоб допомогти прекрасній панні... ну, вона вже не панна, але ще, мабуть, прекрасна,— знову розсміялася вона.— Гадаєте, карлик її потішить? Як думаєте: вона скупається в його крові чи вдовольниться, просто відітнувши йому голову?

Сер Джона завагався.

— Цей карлик...

— ...я знаю, хто він,— вдова перевела твердий як камінь погляд чорних очей на Тиріона.— Кревногубець, царевбивця, душогуб, перекинчик. Ланістер,— виплюнула вона останнє слово, наче лайку.— А що збираєшся запропонувати королеві драконів ти, коротуне?

«Свою ненависть»,— хотілося відповісти Тиріонові. Натомість він розвів руками, наскільки дозволяли ланцюги.

— Хай що вона захоче. Мудрі поради, гострий розум, акробатичні трюки. Мій прутень, якщо у неї виникне таке бажання. Якщо ні — мій язик. Можу водити в бій її війська, а можу масажувати їй ноги — як вона зволить. Єдина винагорода, якої я прошу,— дозволити мені зґвалтувати й убити мою любу сестричку.

На обличчі літньої жінки знову заграла усмішка.

— Ось він принаймні чесний,— заявила вона,— а ви, сер... Знала я з дюжину вестероських лицарів і з тисячу отаких пройдисвітів, але серед них не було жодного з такими чистими мотивами, як у вас. Чоловіки — звірі, себелюбні та брутальні. Під ніжними словами у них завжди ховаються темні мотиви. Я вам не довіряю, сер,— сказала вона і відмахнулася від прохачів віялом, немов відганяючи мух.— Треба вам у Мірін — діставайтеся плавом. Я вам не допомагатиму.

І тут водночас отверзлися всі сім кіл пекла.

Сер Джора почав підводитися, вдова захлопнула віяло, з тіні вислизнув пошрамований чоловік... а десь позаду почувся дівочий вереск. Тиріон розвернувся саме вчасно, щоб побачити, як на нього кидається інший карлик. «Це дівчина,— збагнув він несподівано,— дівчина, вбрана в чоловічий одяг. І вона зібралася своїм ножем мені кишки випустити».

На якусь мить сер Джора, вдова й пошрамований чоловік закам’яніли. З сусідніх столиків за ними спостерігали гультяї, попиваючи вино й ель, але ніхто й не сіпнувся, щоб утрутитися. Тиріонові довелося діяти обома руками воднораз, та ланцюга вистало якраз дотягнутися до карафи на столі. Стиснувши її в долоні, Тиріон крутнувся та виплеснув уміст карафи в обличчя карлиці, а потім кинувся вбік, уникаючи її ножа. Відчув, як тріснула під ним карафа, а голова врізалася в підлогу. А дівчина вже знову кинулася на нього. Тиріон перекотився, і ніж устромився в підлогу, але дівчина висмикнула його, знову високо занесла...

...і зненацька вона відірвалася від землі, шалено хвицаючи ногами: її тримав сер Джора.

— Ні! — заверещала вона загальною мовою Вестеросу.— Відпустіть!

Затріщала тканина сорочки: дівчина силкувалася вивільнитися.

Мормонт однією рукою тримав її за комір. Другою рукою він забрав у неї ножа.

— Досить.

Аж тут з’явився господар з дрючком у руці. Угледівши розбиту карафу, він люто вилаявся й запитав, що сталося.

— Бійка карликів,— відповів тайросянин з фіолетовою бородою, хихикаючи.

Тиріон, кліпаючи, витріщався на мокру з ніг до голови дівчину, яка звивалася в повітрі.

— Чого ти? — запитав він.— Що я тобі зробив?

— Його вбили,— сказала вона, і всі сили її покинули. Вона обвисла в Мормонтових руках, а на очі їй набігли сльози.— Мого брата. Його схопили і вбили.

— Хто його вбив? — запитав Мормонт.

— Матроси. Матроси з Сімох Королівств. Їх було п’ятеро, всі п’яні. Побачили наш поєдинок на площі й пішли за нами. Коли вони збагнули, що я дівчина, то мене відпустили, а мого брата забрали і вбили. Відрубали йому голову.

Тиріон був приголомшений: він усе збагнув. «Побачили наш поєдинок на площі». Тепер зрозуміло, що це за дівчина.

— Ти їхала верхи на свині? — запитав він.— Чи на собаці?

— На собаці,— схлипнула вона.— На свині зажди їздив Опо.

«Карлики з весілля Джофрі». З їхнього виступу й почалися всі біди того вечора. Як дивно зустріти їх знову на іншому кінці світу! Хоча, мабуть, не так уже й дивно. «Якщо у них розуму бодай як у свині, вони повинні були втекти з Королівського Причалу в той-таки вечір, щойно Джофрі помер, поки Серсі не звалила і на них провину за смерть свого сина».

— Відпустіть її, сер,— попросив Тиріон сера Джору Мормонта.— Вона вже нам не зашкодить.

Сер Джора кинув карлицю на підлогу.

— Мені шкода твого брата... але ми не причетні до його вбивства.

— Він причетний,— підвелася навколішки дівчина, притискаючи подерту й залиту вином сорочку до маленьких білих груденят.— Їм