Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

class="p1">Карл був вражений цією несподіваною заявою, але вигляду не подав. Тільки поштиво схилив у поклоні голову.

— Дякую за високу честь, мій імператоре! Моє уміння і моє життя кладу до ніг вашої імператорської величності!

— Віват! Віват! — пролунало над військом.

Леопольд милостиво поплескав знаменитого полководця по плечу і від’їхав з ним убік.

— Герцог, майн лібер, я наказую вам виступити з військом до Нойгейзеля і взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашої столиці.

— Слухаюсь, мій імператоре!

— А я сьогодні від’їжджаю до Відня… Бажаю вам успіху, майн лібер!

— Дякую, мій імператоре!

4

Вони сиділи втрьох у краківському палаці: король Ян, королева Марія–Казимира і королевич Яків Собеський. Вікна були відчинені в сад. Потоки яскравого сонячного проміння вривалися разом із пахощами квітучих яблунь у просторе приміщення.

— Я щойно одержав ще одного листа від імператора Леопольда із запевненням, що він видасть свою дочку від першого шлюбу за Якова, — сказав король. — Породичавшись з імператорським домом, наш син матиме після мене повне право на польську корону… Я — король виборний. Але стану родоначальником спадкової королівської династії Собеських. Польща повинна, зрештою, мати сильну владу! Я скасую право «вето», за яким кожен замурзаний голодранець–шляхтич може своїм єдиним голосом відхилити найкращий закон, і диктуватиму сеймові свою волю. Якщо не пощастить зробити це мені, зробиш ти, Якове!

— Слухаю, папа! — схилив у поклоні свою красиву голову юний Собеський, вимовляючи останнє слово на французький лад.

— Якщо ми спільно з Австрією і німецькими князівствами переможемо султана, ця перемога безмірно зміцнить моє становище в Польщі й серед інших країн. Вже ніхто не скаже тоді, що я, мов дволикий Янус, одночасно дивлюсь в протилежні боки і дякую двом панам — королеві Людовіку за корону, якою буцімто увінчано мене з його ласки, і Папі Римському як вірний син католицької церкви…

— Пане Ян, не згадуй короля Людовіка, — заперечила Марія–Казимира. — Ти нічим йому не зобов’язаний. Я не хочу слухати про нього! Той скнара пошкодував для мого батька маркіза д’Аркена звання пера Франції, а мені відмовив у королівських почестях, коли я мала відвідати мою колишню батьківщину.

— Більше не буду, Марисенько, заспокойся! — лагідно промовив король, потискаючи тендітну руку дружини.

— А проти папи навіть одним словом не можна обмовлятися, — вставив Яків і почервонів, бо вийшло так, ніби він повчає батька, але старший Собеський зробив вигляд, що сприйняв синові слова як належне, і це підбадьорило Якова. — До того ж папа прислав гроші, щоб ми найняли козаків…

Собеський пожвавішав. Очі його заблищали.

— Дякую, Якове. Ти нагадав мені, що я повинен перевірити, чи від’їхали наші комісари в Україну. — І він погойдав маленьким срібним дзвоником.

Увійшов Таленті, чемно вклонився. Як завжди, акуратно підстрижений, напахчений, в гарно пошитому одязі. Собеський знав, що Таленті, папський ставленик, про все доносить Ватиканові, але терпів його і навіть любив за акуратність, старанність і… відданість, оскільки такий, напевне, був наказ єзуїтів — в усьому допомагати королеві.

— Таленті, що чути від Менжинського? Чи він уже добрався до Січі?

— Мій найясніший пане король, Менжинський вирушив в Україну разом зі своїми комісарами. Мені відомо, що він має побувати у Фастові, Немирові, Корсуні та інших містах Правобережжя. А на Січ поїдуть його комісари пани Порадовський і Монтковський… Остання звістка від них була з Корця… Вся наша надія на козаків. Вони зараз так зубожіли, що за гроші підуть хоч на край світу!

— Не тільки за гроші, пане Таленті, — м’яко заперечив король. — Я знаю козаків: з турками вони ладні битися й задаром, бо дуже вже ті допекли їм… Але, звичайно, від плати та військової здобичі не відмовляться. Я теж маю велику надію на них. Інакше ні з ким буде йти в похід!

— Якщо не рахувати загону князя Любомирського… — почав було секретар, але король перебив його.

— Не рахувати. То наймане військо, його утримує австрійська казна.

— Тоді ми зуміли екіпірувати лише чотири тисячі народової кавалерії, ваша вельможність, — не підвищуючи голосу, закінчив Таленті. — Інші кілька тисяч — то обірвані, майже беззбройні хлопи, а не військо.

Собеський гірко усміхнувся, закотив очі під лоба. Сплеснув руками.

— О Матко Боска! До чого дожилися ми! Польща може виставити супроти такого могутнього ворога лише кілька тисяч воїнів! А де ж шляхта? Де посполите рушення?

— Багато хто з вельможних панів заявляє, що ця війна потрібна одному панові Собеському, тож хай він і воює…

— Одному Собеському! Ви чуєте?! — вигукнув король. — Ніби я дбаю тільки про власну безпеку, а не про безпеку всієї Речі Посполитої! Будемо сподіватися, що Менжинський набере козаків набагато більше. Прийдуть підкріплення з Білої Русі й Литви… Але ж за угодою Польща повинна виставити сорок тисяч!

— Австрійський посол Зеровський уже запитував, коли ваша вельможність зможе виступити в похід. Цісар жде, що ви прибудете під Відень не пізніше кінця серпня.

— З чим же виступати? — схопився на ноги Собеський. — Піхоти немає!

— Смію зауважити, ваша вельможність, козаки — то найліпші піхотинці, — вставив королевич Яків і знову спалахнув, мов дівчина.

— Так, — погодився король, — але коли ж вони прийдуть? А мені потрібне військо вже сьогодні. Артилерії ми не маємо зовсім. Нашкрябали якихось нікчемних двадцять вісім гармат. Сором який!

— Яне, не хвилюйся. — Підійшла королева і поцілувала Собеського в щоку. — Все владнається… Пан Станіслав обіцяв привести з воєводства Руського[62] кілька тисяч вояків…

— Пан Станіслав, пан Станіслав! — люто вигукнув король, зачеплений за живе згадкою дружини про її, як подейкують, коханця. — Яблоновський на сеймі, пані, наклав у штани, то тепер старається… Але його дві чи три тисячі — то мала допомога королеві польському!

Ображена Марися надула губки. Почервоніла.

— Фе, пане! Що за хлопські вислови вживаєте ви при дамі!

Собеський схаменувся і ласкаво поплескав дружину по щічці.

— Перепрошую, хай пані не ображається: мені зараз нелегко…

Щоб зам’яти незручність, на допомогу поспішив Таленті.

— Ваша королівська ясновельможність, папський нунцій Паллавічіні передав думку папи про потребу залучити до коаліції Московську державу…

Собеський здивовано підвів брови. Ця звістка вразила його.

— Ось як! Наскільки я пам’ятаю, папський Рим завжди був проти союзу наших двох держав. Коли до Варшави прибули