Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Особливі трудові сесії народного суду створювались для розгляду справ про злочини щодо порушення Кодексу законів про працю УСРР й діяли в складі народного судді та двох постійних членів. Від 1925 р. трудові сесії функціонували в усіх окружних центрах, а від 1929 р. — лише там, де це визнавали за потрібне окружний суд, окружна профспілкова рада та окружний відділ Наркомату праці УСРР. У зв’язку зі злиттям органів Наркомату праці УСРР із профспілковими організаціями, що відбулось на підставі постанови РНКУСРР і Всеукраїнської ради профспілок від 19 вересня 1933 р., один із членів трудової сесії став обиратись відповідним профспілковим органом, а другого призначав відділ місцевої промисловості або комунального господарства з подальшим затвердженням міською радою чи виконкомом обласної ради.

Судово-земельні та арбітражні комісії, хоч і визнавалися спеціальними судами, але в систему органів юстиції не входили. Судово-земельні комісії, що розглядали земельні справи, підпорядковувались Наркомату земельних справ УСРР. Їх ліквідація відбулася з початком суцільної колективізації. Арбітражні комісії функціонували при Українській економічній нараді та її органах на місцях для розгляду спорів про майнові права державних органів. Вони були скасовані згідно з постановою ВУЦВК і РНКУСРР від 25 лютого 1931 р.

Судова реформа 1922 р. передбачала також позбавлення органів державної безпеки права на позасудову розправу, оскільки після скасування ВУЧК новостворене ДПУ УСРР не мало таких повноважень. Для розгляду справ, провадження в яких мали вести органи ДПУ УСРР, було створено надзвичайні сесії, про які йтиметься далі.

Вкотре була підтверджена заборона адміністративним органам втручатися в судові справи, що знайшло відповідне юридичне закріплення у постанові ВУЦВК від 9 серпня 1922 р. Про взаємовідносини судових і адміністративних органів влади.

Складовою частиною судової реформи стало заснування радянської прокуратури та адвокатури. Положення про судоустрій 1922 р. також визначало порядок функціонування інституту судових слідчих. Останні поділялись на народних слідчих, які діяли при відповідних слідчих дільницях, старших слідчих при губернських судах і слідчих у найважливіших справах — при Верховному Суді та при відділі прокуратури НКЮ УСРР. Контроль за їхньою діяльністю здійснювали відповідні судові інстанції, а нагляд — органи прокуратури[893].

З огляду на те, що нормативно-правові акти, спрямовані на поглиблення судової реформи, продовжували приймати й після 1922 р., у сучасній історико-юридичній літературі окремі автори, як вітчизняні, так і зарубіжні, насамперед російські, розширюють хронологічні рамки судової реформи періодом 1922–1929 рр., що, на наш погляд, є не зовсім коректним.

Слід підкреслити певну непослідовність судової реформи. Як уже зазначалось, у результаті реформи суд не став незалежним органом, оскільки продовжував перебувати, як і в дореформений час, під політичним контролем і керівництвом комуністичної партії. Формою такого керівництва, як зазначає І. Б. Усенко, була практика попереднього досудового розгляду партійними органами так званих політичних справ. Роль суду в цьому разі зводилася до «юридичного» оформлення вже фактично винесеного партійними інстанціями вироку[894].

Після прийняття ЦВК СРСР 29 жовтня 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік і у зв’язку з утворенням АМСРР у складі УСРР та проведенням у республіці адміністративно-територіальної реформи ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. прийняв нове Положення про судоустрій УСРР[895].

На відміну від попереднього акта це положення в рамках окремих розділів регулювало питання організації та діяльності прокуратури УСРР, колегій оборонців, державного нотаріату, судових виконавців, судових перекладачів, інститутів науково-судових експертиз, містило також деякі нововведення по окремих ланках органів юстиції. Однак принципових змін в Організації та діяльності судів не відбулося. Положення лише уточнило склад єдиної судової системи — народний суд, окружний суд, Головний Суд АМСРР, Верховний Суд УСРР, а також спеціальні суди.

Положення про судоустрій УСРР 1925 р. додало до переліку спеціальних судів надзвичайні сесії судових установ республіки й комісії у справах неповнолітніх правопорушників системи Наркомату освіти УСРР. Останні були реорганізовані згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 березня 1931 р. і втратили статус спеціального суду, оскільки з їхнього складу виводилися народні судді.

Надзвичайні сесії (далі — НС) було створено відповідно до постанови ВУЦВК Про надзвичайні сесії військових відділень губревтрибуналів від 17 липня 1922 р. Вони діяли при відповідних судових органах — військових відділеннях губревтрибуналів, губсудах (від грудня 1922 р.), при окружних судах, Головному Суді АМСРР і Верховному Суді УСРР (від 1925 р.). Формально НС виступали як їхні структурні підрозділи, але фактично були окремими установами. НС існували лише в УСРР, мали власний, не підпорядкований відповідному суду апарат (канцелярський штат, члени сесії з числа співробітників ДПУ) і самостійне діловодство. Регулювалася діяльність НС спеціальними нормативно-правовими актами, які видавались вищими органами влади республіки.

НС були підсудні справи, провадження в яких вели органи ДПУ УСРР. Категорія таких справ поступово розширювалась. НС складалися з трьох осіб — двох співробітників ДПУ УСРР і одного постійного члена суду (в другій половині 1920-х років — із шести осіб, чотири з яких були співробітниками ДПУ УСРР). Існував особливий порядок направлення справ на розгляд НС. На розгляд справи в НС не поширювалась дія деяких процесуальних норм.

Військові трибунали (далі — ВТ) після створення СРСР відповідно до Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік і Положення про судоустрій УСРР 1925 р. визнавалися загальносоюзними судовими установами. Однак до 1926 р. згідно зі ст. 84 Положення про судоустрій УСРР для ВТ, які діяли на території УСРР, касаційною і судово-наглядовою інстанцією був Верховний Суд УСРР із залученням до складу колегії членів ВТ Українського військового округу за сумісництвом.

Правовий статус ВТ був визначений з прийняттям 20 серпня 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. ВТ розглядали справи про військові злочини і діяли в складі голови, його заступника і двох членів. Керівництво діяльністю ВТ здійснювала