Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

військова колегія Верховного Суду СРСР, яка виступала для них касаційною інстанцією. За погодженням з НКЮ союзної республіки вона мала право організовувати та ліквідовувати ВТ. Мережа ВТ відповідала структурі Червоної армії. ВТ розглядали справи на підставі кримінального і кримінально-процесуального кодексів УСРР, а виносили вирок від імені СРСР.

23 травня 1928 р. було прийнято спільну постанову ЦВК і РНК СРСР Про зміну ст. 21 «Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік», про доповнення ст. 8 «Положення про військові трибунали і військову прокуратуру» та зміну ст. 25 зазначеного положення, яка віднесла до компетенції ВТ ряд справ про державні, посадові та майнові злочини.

26 жовтня 1929 р. Президія ЦВК СРСР прийняла постанову Про зміну Положення про військові трибунали і військову прокуратуру, якою зменшувалася самостійність ВТ корпусів і дивізій і посилювалась роль ВТ округів, фронтів, окремих армій як касаційних судів і судів другої інстанції.

Наприкінці 1920-х рр. в УСРР в умовах згортання НЕПу та проголошення курсу на загострення класової боротьби розпочалось формування тоталітарно-репресивного режиму. Гасло революційної законності формально не відкидалось, але йому було надано іншого змісту. Основним завданням революційної законності у новому, тепер уже сталінському, її розумінні стали захист інтересів держави, боротьба зі «шкідниками» й «розкрадачами» державної та суспільної власності, «класовими ворогами». Право, правові норми почали розглядатись ж засіб, за допомогою якого мали досягатись накреслені політичні цілі.

Ці процеси позначилися на юридичному статусі та організації діяльності органів суду. Основним завданням суду ставало не здійснення правосуддя, не захист прав громадян, а виконання політичних вказівок партійно-державного керівництва. Таким чином, суд поряд з іншими органами мав вести рішучу боротьбу з «ворогами народу»[896].

У прийнятому 11 вересня 1929 р. спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР черговому Полооюенні про судоустрій УСРР загалом зберігалась наявна система судових установ. Докладно в рамках окремого розділу регламентувалася діяльність судових органів Молдавської АСРР, уточнювався порядок організації мережі дільниць народних судів, спрощувався порядок обрання народних засідателів та запроваджувались деякі інші зміни в функціонуванні судових установ. З’явились і перші ознаки впливу тоталітарної ідеології на законодавство. Згідно із цим положенням слідство було виведено з підпорядкування судовим органам і передано в прокуратуру, що суперечило демократичним принципам організації судово-слідчої діяльності[897].

З прийняттям Положення про судоустрій УСРР 1931 р. процес тоталітаризації та централізації судової системи УСРР посилився[898]. Суди мали вести боротьбу зі спробами протидії соціалістичному будівництву, активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичній основі та наступу на залишки капіталістичних елементів. Систему судових установ становили народний, міжрайонний, Верховний Суд і спеціальні суди.

У 1930-ті рр. щодалі зміцнювався принцип партійного керівництва судами. Згубна практика попереднього досудового розгляду партійними органами так званих політичних справ з наступною «постановкою політичних процесів», яка згадувалася раніше, наприкінці 1920-х рр. і, особливо, у 1930-ті рр. лише поширилась.

Сумнозвісна «Шахтинська справа» започаткувала низку так званих показових судових процесів, сфабрикованих органами державної безпеки, в яких суд виступив не органом правосуддя, що керувався юридичними нормами, а установою з виконання політичних вказівок партійно-державного керівництва. Це, зокрема, справи — «Спілки визволення України» (1929–1930 рр.), «Промпартії» (1930 р.), «Контрреволюційної шкідницької організації у сільському господарстві України» (1930 р.), «Союзу визволення робітників і селян» (1930 р.), «Весна» (1930–1931 рр.), «Українського національного центру» (1930–1931 рр.), «Українського інженерного центру» (1930–1931 рр.), «Трудової селянської партії» (1931 р.), «Української військової організації» (1932–1933 рр.), «Шкідницької, диверсійної і повстанської організації в системі тресту “Донбасантрацит”» (1933 р.), «Польської організації військової» (1932–1934 рр.), «Контрреволюційної троцькістської організації на Україні» (1934–1935 рр.), «Військово-фашистської змови у Червоній Армії» (1937–1938 рр.) та інші. Загалом — близько 20–30 гучних політичних справ[899].

У 1930-ті рр. мережа спеціальних судів, які мали виключний, надзвичайний або особливий статус та були спрямовані, передусім, на забезпечення здійснення репресивної функції радянської держави, суттєво розширилась.

Серед них слід указати НС судів УСРР і ВТ, які продовжували діяти з 1920-х рр., і залізничні лінійні та водні транспортні суди, а також спеціальні колегії судів, організовані вже у 1930-ті рр.

НС як вид спеціального суду продовжували існувати до жовтня 1930 р. при окружних судах, Головному Суді АМСРР і Верховному Суді УСРР, після цього — при міжрайонних і від травня 1932 р. — при обласних судах. Важливо зазначити, що якщо до середини 1920-х рр. надзвичайні сесії ще можна характеризувати як органи, які більшою або меншою мірою здійснювали функцію правосуддя, то вже з кінця десятиріччя вони повністю перетворюються на репресивне знаряддя тоталітарної системи.

НС почали активно забезпечувати основні напрями репресивної політики держави, зокрема у питаннях примусової колективізації, боротьби з інакодумцями, реальною та уявною опозицією. Переважна більшість таких справ, які ці види спеціальних судів розглядали на початку 1930-х рр., кваліфікувалась по статтях про контрреволюційні злочини і мала упереджений, політичний характер