Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

хтось і сміється, але того, хто сміється, не видно. Раптом бачить, що це сміється полонений. Маборі стало прикро, що полонений глузує з нього, він кидається навздогін йому і бачить, що це зовсім не полонений, а якась дівчина, і ця дівчина така гарна, якої ще не бачив Мабора. Дівчина сміється й каже: «А я добре вмію смажити свинину!» Мабора кидається до неї, ловить її, і в руках його молоде жіноче тіло; але раптом він бачить, що це зовсім не дівчина, а кабан. Кабан вишкірив свої ікла й питає: «А у тебе є сестра?» А з дерева раптом почувся пугачів крик, і коло нього щось зашурхотіло, наче проповзла велика гадюка. Мабора вхопив дрючок і побіг за гадюкою, а вона перекинулась на кажана і клацає майже коло самого вуха: «Не спи, а то втечу! Не спи, а то втечу!» – «Брешеш, – каже Мабора, – не втечеш». А батько вийшов з-за дерева, ухопив його за плече, так боляче, та й питає: «Маборо, а де полонений?..»

Мабора розплющив очі. Був уже день. Перед ним стояв батько, ватаг племені й кричав:

– Маборо! Маборо, а де полонений?..

Полонений утік.

Трудно навіть уявити собі, що за ґвалт знявся на скелі, коли мешканці упевнилися в тому, що полонений дійсно втік. Усі лізли до Ма-бори, сучили кулаки й обвинувачували в тому, що він проспав і не встеріг полоненого. Ніхто й не згадав про те, що Мабора був зморений і йому не призначили навіть зміни на варті.

Погано прийшлося б Маборі, коли б раптом не спала на думку йому одна гадка. Йому й самому дивно було, як він міг заснути. Він добре пам’ятав, що балакав з полоненим і раптом якось опинився у лісі. Тут було щось не так, мабуть, тут не обійшлося без чар. Щось дуже сміливо полонений казав про те, що втече. Мабуть, він був чаклун і зачарував його.

– Стривайте! – закричав Мабора. – Я знаю, чого втік полонений: він напустив на мене чари!.. Я балакав з ним… і раптом бачу, що я вже не на скелі, а в лісі, і рудий іде поперед мене й сміється… Я кинувсь за ним, а він обернувся дівчиною..

І Мабора, прикрашаючи й прибріхуючи, розповів слухачам свої пригоди вві сні. Коли він скінчив, всі довго мовчали Ясно було, що полонений був чаклун і дійсно навів чари на Мабору. А Мабора, ухопившись за живіт, сказав, що він і досі почуває чари в собі і йому важко від них, наче він носить у собі цілого зубра. Мешканці скелі опинилися в прикрому становищі: треба було послати погоню за втікачем, але це можливо, коли б він був звичайною людиною; коли ж він чаклун – погоня ніколи не дожене його, бо він обертатиметься то вовком, то зайцем, плутатиме сліди й заведе погоню у такі місця, що вони ніколи й не виберуться відтіля. Довго Мабора ходив, взявшись за живіт і зігнувшись: це чари рудого не давали йому спокою. Тоді виступив чаклун червоної скелі й сказав:

– Ви – малі діти… Ви забули, що у вас є я – великий чаклун племені орла. Я можу зняти всі чари, що рудий навів на Мабору, й зробити так, що ви побачите його сліди і легко знайдете його. Принесіть мені гадюку, кажана й кабанячої крови!..

Десятка півтора хлопців кинулося в ліс, а інші в печери, і незабаром коло чаклуна лежало п’ять мертвих гадюк і з десяток кажанів, бо цього добра було багато у печерах, а гадюками був повний ліс.

Чаклун вибрав найбільших гадюку й кажана, вирізав з гадюки шматок м’яса, а з кажана вийняв серце, поклав у чоловічий череп, що був йому за горщика, добавив туди жменю глини, плюнув і став товкти цю нечисть, поливаючи водою, що була розбавлена кабанячою кров’ю. Потім промурмотав щось над цією стравою і дав її випити Маборі. Мабора, тремтячи, підійшов до чаклуна і випив з пів черепа.

– Пий ще! – наказав чаклун.

Мабора напруживсь, випив останню і за хвилину зблював.

Тоді чаклун сказав, що тепер всі чари вийшли з Мабори, і йому не страшні ніякі чаклуни, крім нього, великого чаклуна племені орла. Мабора потім казав, що він ледве не вмер, коли виходили з нього чари, бо вони вивернули з нього усі кишки. Тепер він почував себе добре і палав від бажання наздогнати полоненого.

ПОГОНЯ

Згодом усе плем’я розсипалось по скелі, шукаючи слідів полоненого. Сліди простували до лісу. Всі думали, що йде один слід, бо втікачі йшли один за одним, дивлячись на переднього. Але Каї-Наї, що йшов поруч з Ману, помітив слід другого білявого, бо не легко уночі було попадати ногою на слід, і всі зрозуміли, що полонений утік не сам, а йому допомагав хтось другий. Але це не похитнуло віри в чари, що їх наче б то навів полонений на Мабору. Навпаки, пере-слідники вихваляли свого чаклуна, що він зняв полуду з очей їхніх, і гони бачать сліди. Недалеко від скелі Каї-Наї знайшов ремінці, якими були зв’язані руки й ноги полоненого, і сокиру його товариша, що той загубив, тікаючи з скелі. Ця сокира звернула увагу усього племені червоної скелі. Вона була гладка, наче вилизана, в ній була просвердлена дірка, а в дірку щільно вбитий держак. Люди зі скелі не знали, як свердлити дірки, обточувати й шліфувати каміння: вони оббивали й віддавлювали свою зброю важким камінням і прив’язували ремінцями свої сокири до держаків. Зброя їхня була нерівна, уламчата і швидко затуплювалась.

Сокиру білявого узяв собі чаклун і сказав, що вона, мабуть, теж зачарована: з неї треба зняти чари. Усім мисливцям хотілося мати цю сокиру, але вони так боялися чар і чаклуна, що ніхто з них не наважився одбивати у нього знахідку.

Коли сліди було знайдено, усі повернулися до скелі, а Мабора, Ману, ще троє мисливців і Каї-Наї, що прилучивсь до них за їхньою мовчазною згодою, пішли слідом білявих людей. Йти по слідах було не легко навіть таким знавцям лісу, як Ману та його товариші, бо й утікачі в цьому ділі були не малі мастаки: вони заплутували свої сліди так, що переслідникам доводилося, загубивши слід, шукати його цілими годинами, поки знову нападали на справжній слід білявих. Надвечір вони дійшли до невеличкої прогалявини. Сліди втікачів обривалися коло прогалявини; наче біляві провалилися крізь землю. Довго морочили голову Ману й товариші його, не