Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

розуміючи, куди зникли сліди. Переслідники кілька разів верталися назад по сліду, перевіряючи себе, і кожного разу вони знову підходили до прогалявини, а сліди кудись зникали, наче їх хто обрубав і потягнув за собою. Каї-Наї, згадавши, що біляві добре лазять по деревах, став придивлятися до старого клену, що стояв якраз коло того місця, де кінчалися сліди. Підвівши голову, він побачив, що одна з гілок звісилась долі, наче вона була трохи надламана. Він підскочив і ухопивсь за неї. Вона затріщала, бо дійсно була надламана й нахилилася під вагою хлопця майже до землі. На вищій од неї гілці хлопець побачив рудий волос, що зачепився за сучок. Каї-Наї тихо свиснув і поманив рукою Ману.

– Ну, що там? – зневажливо обізвався той.

– Руді пішли по гілках, – сказав Каї-Наї, – я знайшов волос полоненого на дереві.

Каї-Наї узяв волос і, звісившись з гілки, подав його Ману.

Волос був з бороди полоненого. Тепер усім ясна стала хитрість втікачів: вони обійшли прогалявину, йдучи по гілках.

Дійсно, коли Каї-Наї, перелазячи з дерева на дерево, а Ману з товаришами долом, теж обійшли прогалявину, сліди знову з’явилися перед очима переслідників. Видно було, що вони прямували до річки. Переслідники якнайшвидше пішли по слідах, маючи на думці наздогнати втікачів коло річки, але вони помилились. Сліди дійсно кінчалися коло річки, тільки втікачі були тут давненько: на березі переслідники знайшли тільки слід човна, що був, мабуть, захований у кущах коло річки. По слідах видно було, що ніхто не пильнував човна, і таким чином білявих людей було тільки двоє.

Переслідникам дуже прикро було признатися, що вони спіймали облизня, бо ніхто з них не сподівався того, що у білявих був човен. Треба було вертатися додому, бо наздогнати берегом втікачів, а головне вбити або спіймати їх на річці, не маючи човна, була марна надія.

Тоді Мабора сказав:

– Як хто хоче, а я піду берегом; дійду до постоянки білявих людей і дізнаюсь таки, чого приходили вони до нас.

Він був дуже впертий парубок, і його дратувало те, що полонений обдурив його, утік та ще й, як він думав, навів чари, від яких він ледве не вмер.

Всі здивувалися з сміливости Мабори, але ніхто не схотів іти разом з ним.

– Тоді я сам піду! – сказав Мабора й пішов берегом річки.

– Стривай, і я з тобою! – крикнув йому Каї-Наї. Мабора глянув на нього, але нічого не сказав, і вони скоро зникли за деревами, а Ману з товаришами пішли додому, дивуючи з дурощів Мабори.

Вже стало темно під деревами, а Мабора усе йшов уздовж річки, і за ним плентавсь Каї-Наї. Він дуже втомився і йому хотілося їсти, але він мовчав, боячись, що Мабора прожене його і він зостанеться самотній у лісі. Нарешті й Мабора втомився: сів, вийняв з торби, що висіла у нього на спині, м’ясо й став їсти. У Каї-Наї не було торби з харчами і він, як цуценя, сидів перед Маборою й дивився йому в рот, а слина йому котила так, що він мусів ковтати її щохвилинки. Наївшись, Мабора хотів уже лягати спати, але, глянувши на Каї-Наї, зрозумів, що й той, мабуть, хоче їсти. Тоді він витяг недогризок з торби й кинув його Каї-Наї.

Вночі було холодно, а розпалити багаття Мабора боявся. Каї-Наї протрусивсь усю ніч від холоду, кутаючись у шкіру, що обмотана була в нього круг стегон. А вранці, ледве зійшло сонце, вони знову пішли берегом річки.

– Чого ми йдемо униз по річці? – спитав Каї-Наї. – Може, втікачі попливли проти течії.

– Того, що ти дурний, хлопче!.. – засміявся Мабора. – Коли б вони попливли проти течії, вони б мусіли обов’язково проплисти повз нашу скелю, а там такі пороги, що проти течії не пройдеш човном. Крім того, я знаю, чув від нашого чаклуна, що плем’я білявих людей живе вниз по річці од скелі.

– А далеко від скелі їхня постоянка?

– Ніхто з наших до пуття не знає, де живуть вони. Тільки один наш чаклун, здається, знає, це він і сказав мені, що плем’я білявих прийшло сюди недавно, і живуть вони на березі цієї річки. Тільки я, Мабора, – гордовито додав парубок, – не боюся їх.

Мабора думав, що, позбавившись чар полоненого, йому не страшні ніякі біляві люди. Так сказав йому великий чаклун його племені, племені великого орла.

Каї-Наї з захопленням дивився на Мабору. Який сміливий цей Мабора, він не боїться білявих людей, іде у їхні володіння дізнатися, чого приходили до них ці два втікачі. Каї-Наї в цей час забув, що й він іде туди ж і що втікач їхній має особливі рахунки з ним, Каї-Наї, й не пожартуєш, якщо спіймають його коло свого табору. Але Каї-Наї думав тільки про те, як побачить він свою маму, що була в полоні у цих людей.

Три дні йшли так Мабора та Каї-Наї, і дедалі Мабора ставав обережніший: він боявся випадково зустріти білявих мисливців, бо це не ввіходило в його плани.

Одного ранку, це вже було четвертого дня їхньої мандрівки, вони почули якісь незрозумілі для них звуки, наче хто ухав по річці:

– Ух! Ух!

Вони обережно виглянули з кущів. Перед ними йшли тихі води річки, що була тут значно ширша, ніж коло скелі. Коло другого берега вони побачили човна. На човні сидів білявий рибалка. В руках він тримав якогось дрючка і, держачи його, як списа, кидав у річку. Коли долішній кінець дрючка падав у воду, з неї вилітав той звук, що звернув на себе увагу Каї-Наї та Мабори.

– Ух! Ух! – лунало з річки.

Парубок і хлопець довго дивилися на рибалку й не зрозуміли, що він робить. Плем’я орла й рідне плем’я Каї-Наї були переважно мисливські племена, вони майже не рибалили, і через це їм чудним здавалося те, що робив білявий рибалка. Трохи згодом він витяг свою сітку, повиймав з неї рибу і знову опустив сітку в річку. Тоді тільки Мабора та Каї-Наї зрозуміли, що дрючком своїм рибалка лякав рибу і заганяв її в свою сітку. Такі лови невідомі були Маборі й Каї-Наї; це була для них новина, бо вони у себе били рибу тільки острогою, а коли вона напровесні великими зграями йшла вгору по річці, били з лука лососів, що, вилітаючи з води, перескакували через пороги.

Вибравши рибу, рибалка поплив униз по річці, а берегом, ховаючись поза кущами й деревами,