Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

гобітова лівиця, понишпоривши за пазухою, знайшла те, що шукала: Піалу Ґаладріель — холодну, тверду та щільну на дотик у цьому фантомному світі жахіть.

— Ґаладріель! — ледь чутно вимовив Сем і несподівано почув далекі, проте виразні голоси: перегуки ельфів, котрі походжали під зорями в рідному серцю присмерку Ширу, й ельфійську музику, що долинала до нього крізь сон у Залі Вогню в Ельрондовому домі.

Ґільтоніель А Ельберет!

Потому Семові наче хтось розв'язав язика, й він вигукнув мовою, якої ніколи не знав:

А Ельберет Ґільтоніель

о менел палан-діріель,

ле наллон сі ді'нгурутос!

А тіро нін, Фануїлос!

Після того він зіп'явся на ноги і став знову гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.

— Ну ж бо, підходь, бридото! — вигукнув Сем. — Ти завдала болю моєму панові й пожалкуєш про це. Ми підемо далі, та спершу покінчимо з тобою. Ну, підходь і скуштуй оцього!

Нескорений Семів дух утілився в силі його рухів, і кришталь раптом спалахнув у його руці, наче смолоскип. Піала полум'яніла, як зоря, що, зірвавшись із небосхилу, обпалює повітряну пітьму сліпучим світлом. Жодне небесне світило ніколи так не разило Павучисі очей. Промені того світла впивались у її поранену голову і допікали лютим болем, а саме те жахливе світло ушкоджувало її очі, одне за одним. Потвора відсахнулася, замахавши в повітрі передніми ногами; її зір засліплювали внутрішні блискавиці, а мозок конав у агонії. Потому, відвернувши скалічену голову, вона перекотилась убік і поповзла, клешня за клешнею, до темного отвору в глибині скель.

Сем не відступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов уперед. А Павучиха врешті таки злякалась: ослаблена поразкою, вона здригалась і смикалася, намагаючись якнайхутчіше втекти від нього. І таки дісталася до нори, і протиснулася туди, залишаючи по собі зелено-жовтий ослизлий слід, і ковзнула вниз саме тоді, коли гобіт завдав останнього удару її розпластаним кінцівкам... Після цього Сем упав на землю.

Павучиха зникла. І скільки часу вона лежала у своєму лігві, плекаючи злобу та зализуючи рани, відновлюючи себе зсередини з плином повільних темних років і відрощуючи гроно очей, аж доки голод, невідворотний, як смерть, знову змусив її плести свої жахливі тенета в долинах Гір Тіні, — ця історія не розповідає.

Сем залишився сам. А коли місце битви вкрив вечір Безіменної Землі, він стомлено поповз до свого пана.

— Господарю, любий господарю, — кликав Сем, але Фродо не озивався.

Коли Фродо стрімголов біг уперед, радіючи свободі, Павучиха зі страхітливою швидкістю налетіла на нього ззаду і блискавичним рухом ужалила в шию. І ось він лежить, блідий, і не чує нічийого голосу, і не ворушиться.

— Господарю, любий господарю! — кликав Сем і, вслухаючись у беззвучну тишу, марно чекав відповіді.

Урешті, він як міг швидко перерізав плетиво, яким був оповитий Фродо, і приклав голову до грудей друга та до його вуст, але не відчув ані найлегшого трепету життя, ні найтихішого биття серця. Сем то розтирав руки і стопи свого пана, то торкався до його чола — все було холодне.

— Фродо, пане Фродо! — гукнув Сем. — Не покидай мене тут самого! Це твій Сем кличе тебе. Не йди туди, куди я не зможу піти за тобою! Прокинься, пане Фродо! О, прокинься, Фродо, любий, любий мій! Прокинься!

Потім Сема пройняв гнів, і він забігав довкола тіла свого господаря, лютуючи, розмахуючи в повітрі мечем, трощачи каміння, викликаючи когось на двобій. А набігавшись, знову нахилився і поглянув на обличчя Фродо, що біліло в сутінках. Щойно тоді Сем раптом збагнув, що вже бачив це на зображенні, яке показало йому дзеркало Ґаладріель у Лорієні: Фродо з блідим обличчям міцно спить під високою темною кручею. Міцно спить — так Сем подумав у Лорієні.

— Фродо помер! — сказав він тепер. — Не спить, а помер!

І тільки він це промовив, отрута Павучихи, ніби підживлена його словами, подіяла знову, бо обличчя Фродо здалося Семові вже мертвотно-зеленим.

Відтак бідолаху охопив чорний відчай, він уклонився доземно, насунув на голову сірий каптур, і ніч оселилась у його серці, й Сем уже нічого не тямив.

Коли чорнота нарешті відступила, Сем звів погляд і побачив лише морок довкола, — скільки хвилин чи годин світ повільно пропливав повз нього, сказати було годі. Гобіт був на тому самому місті, а його пан так само лежав поруч, мертвий. Гори не розсипалися на порох, земля не запалася.

— Що мені робити, що мені робити? — запитав Сем. — Невже я даремно здолав із ним цілий цей шлях?

А потім ураз він пригадав власні слова, значення яких на той час — на початку їхньої подорожі — він і сам не розумів: Я повинен дещо зробити, доки все скінчиться. Я мушу про все подбати, пане, якщо ти мене розумієш.

— Але що я можу зробити? Невже залишити мертвого пана Фродо тут, у горах, непохованим і йти додому? Чи йти далі? Йти далі? — повторив він, і на мить сумнів і страх змусили його здригнутись. — Іти далі? Невже це те, що я повинен зробити? І покинути його?

Аж тепер Сем нарешті розплакався, підійшов до Фродо, випростав його тіло, склав холодні руки на грудях, загорнув у плащ, поклав із одного боку свого меча, з другого — патерицю, Фарамирів подарунок.

— Якщо мені судилось іти далі, — сказав він, — то я мушу взяти твого меча, пане Фродо, зі собою, проте біля тебе я покладу цього, який спочивав колись поруч зі стародавнім королем у кургані. А ще в тебе залишиться та прекрасна кольчуга з мітрилу від старого пана Більбо. Ти позичив мені свій зоряний кришталь, пане Фродо, й він мені знадобиться, бо відтепер я довіку буду в темряві. Це надто коштовна для мене річ, до того ж Володарка подарувала її тобі, та, можливо, вона зрозуміє. Ти ж розумієш, пане Фродо? Я повинен іти далі.

Проте Сем не міг іти, принаймні наразі не міг. Він укляк навколішки, тримаючи руку Фродо та ніяк не можучи її відпустити. Час спливав, а він усе стояв отак, стискаючи руку свого пана, й у душі його точилася суперечка.

Спершу Сем спробував знайти в собі силу відірватися від Фродо і вирушити в самотні мандри — по помсту.