Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ґолум не сподівався від Сема навіть такого нехитрого трюку й упав, а огрядний гобіт усією своєю вагою гепнувся йому на живіт. Засичавши від болю, Ґолум на секунду відпустив Семову горлянку, проте не розімкнув пальців, які вже стискали руків'я меча. Сем шарпнувся вперед і вбік, підвівся і прожогом метнувся праворуч, викрутивши зап'ясток, який тримав Ґолум. Ухопивши лівою рукою патерицю, Сем розмахнувся й зі свистом і хрускотом уперіщив нею по випростаній руці Ґолума трохи нижче від ліктя.
Ґолум вискнув і відпустив його. Тоді гобіт атакував: не гаючи часу, щоби перекинути патерицю з лівиці у правицю, він завдав іще одного страхітливого удару. Його супротивник спритно, мов та змія, ковзнув убік, і патериця, спрямована у голову, вгамселила його по спині. А патериця, хруснувши, зламалася. Цього було досить. Ґолум давно звик нападати ззаду й рідко хибив. Але цього разу, піддавшись своїй злобі, припустився помилки, бо заговорив зі своєю жертвою та взявся кпити з неї раніше, ніж ухопив її за шию обома руками. Чудовий Ґолумів план зійшов нанівець, коли в темряві несподівано з'явилося те жахливе світло. Тепер він був віч-на-віч із лютим ворогом, майже однаковим із ним на зріст. Цей бій Ґолум не міг виграти. Сем перехопив меча і замахнувся. Ґолум зойкнув і, зірвавшись на всі чотири кінцівки, відскочив убік одним довгим стрибком, наче жаба. Перш ніж Сем наздогнав його, зрадник уже тікав назад до тунелю з подиву гідною швидкістю.
Сем, не випускаючи з рук меча, кинувся за ним. Гобіт на мить забув про все на світі, крім нестримної люті, що пекла йому мозок, а також бажання вбити Ґолума. Та перехопити втікача він не спромігся: Ґолум зник. Зате Сем побачив перед собою темну діру й відчув нестерпний сморід, а тоді, мов ударений громом, одразу згадав про Фродо та про потвору. Сем крутнувся на місці, як дзиґа, і стрімголов помчав угору стежкою, раз у раз гукаючи господаря на ім'я. Проте було вже надто пізно. Ґолумів задум таки спрацював.
Розділ 10
Рішення пана Семвайза
родо горілиць лежав на землі, а потвора на висла над ним, зосередившись тільки на своїй жертві та не звертаючи уваги на Сема і на його крики, хоча той був уже зовсім поруч. А Сем, примчавши, побачив, що вона вже зв'язала Фродо, обкрутила його цілого: від щиколоток до плечей — тугим павутинням і взялася своїми здоровенними передніми ногами чи то піднімати, чи то волокти його тіло геть.З ближнього боку біля Фродо лежало, світячись на долівці, ельфійське лезо — там, де воно, безсиле проти чудовиська, випало з рук господаря. Не гаючи часу на роздуми, як саме повинен діяти чи який він зараз: сміливий, відданий, сповнений люті, — Сем із криком кинувся вперед і вхопив лівицею меч свого пана. Потому вдарив. Дикий тваринний світ іще не знав таких самозречних атак: маленький відчайдух, озброєний крихітними зубами, одинцем кинувся на гору з рогів та шкіри, що заступила його переможеного побратима.
Глухий крик Сема вивів Павучиху з пожадливого заціпеніння, і вона повільно звернула на нього свій злий страхітливий погляд. Однак ще раніше, ніж почвара збагнула, що перед нею така лють, якої вона не стрічала впродовж незліченних років, блискучий меч рубонув її по нозі й відтяв клешню. А потім Сем, умлівіч проскочивши між дугоподібних павучих ніг, швидким рухом іншої руки штрикнув мечем угору, цілячись у гроно очей на схиленій голові. Одне велике око потемніло.
На мить жалюгідна, у порівнянні з Павучихою, істота опинилася просто під нею, недосяжна ні для її жала, ні для клешень. Просто над Семом нависав величезний живіт чудовиська, який гнило світився і тхнув так, що гобіт мало не знепритомнів. Але лють додала йому сили для ще одного удару, перш ніж потвора мала опуститись і розчавити його самого та його дрібну зухвалу мужність, — тож Сем навідліг рубонув її блискучим ельфійським лезом.
Однак Павучиха була не така, як дракони: єдиним м'яким місцем на її тілі були очі. А вузлувата і ямкувата від давніх виразок тисячолітня її шкіра лише грубшала з кожним новим шаром внутрішнього наросту. Лезо тільки дряпонуло її, не завдавши відчутного поранення: пробити ту шкіру не міг ніхто, хіба що ельф чи ґном викували б сталь, а Беренова чи Турінова рука взялася б за неї. Павучиха здригнулася від удару, а потому здійняла здоровенний міх черева високо над Семовою головою. Рана булькотіла та бризкала отрутою. Розчепіривши ноги, потвора спробувала розчавити Сема своїм гігантським животом. Але марно. Гобіт твердо стояв на ногах і, пожбуривши геть власний меч, обіруч тримав ельфійське лезо вістрям угору, намагаючись не підпустити до себе ту мертвотно-бліду масу. А тому Павучиха, доклавши всю свою жорстоку волю та силу, що мала перевершити міць рук будь-якого воїна, настромилася на жалке вістря меча. Й що нижче Сем припадав до землі, то все глибше і глибше воно впивалось у її плоть.
Павучиха ще ніколи не зазнавала такої муки і навіть не припускала, що зазнає її у своєму правічному світі зла. Учинити так із нею: ввігнати лезо в її улюблене тіло — не наважувався ні найхоробріший солдат стародавнього Ґондору, ні найлютіший орк, упійманий у пастку. Павучиха здригнулася. Потвора хотіла позбутися нестерпного болю, а тому знову вигнулася, підібрала скорчені кінцівки й різко відстрибнула вбік.
Сем гепнувся навколішки біля голови Фродо, мало не зімлівши від нудотного смороду, проте не випустив із пальців руків'я меча. Крізь туман, який заслав йому очі, він невиразно бачив обличчя Фродо, тож уперто намагався опанувати себе і не знепритомніти. Сем повільно підвів голову й за якихось кілька кроків од себе угледів Павучиху: вона стежила за ним, з її дзьоба забризкала отруйна слина, а з поранендго ока цебеніла зелена липка юшка. Чудовисько притислося до землі, його дрижкий живіт розплився на камінні, а велетенські дуги ніг тремтіли, наче потвора готувалася ще до одного стрибка. І цього разу вона прагнула розчавити чи смертельно вжалити, а не просто легенько вкусити і знерухомити живе брикливе м'ясо. Ні, цього разу — вбити, а вже потому розшматувати.
Щойно Сем і собі припав до землі, стежачи за Павучихою та бачачи в її очах свою смерть, його раптом осяяло — немовби він почув чийсь далекий голос, — і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін», після закриття браузера.