Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Безрозсудні, небезпечні виродки, для яких закон і мораль не писані, злодії та вбивці, що наймалися до будь-кого, аби платили. Принципи, якими вони керувалися в житті, були вельми сумнівні.

Лише одиниці займалися корисною діяльністю: дослідницькою роботою, картографією і подібним. А більшість — звичайна собі шушваль, мародери. Вони вмирали не своєю смертю і заробляли певну шану серед наївних душ, яких вражала така беззаперечна хоробрість і неймовірні вибрики, котрі вони учворяли.

Айзек із Дерхан не надто зраділи й похмуро оглядали трійцю.

— Це, — Лемюель тицяв пальцем у кожного по черзі, — Седрах, Пенджфінчесс і Танселл.

Трійця зміряла Айзека й Дерхан виклично-пихатим поглядом.

Седрах і Танселл були людьми, Пенджфінчесс — водяником. Седрах був явно найзатятіший боєць серед них: дебелий, сильний, укритий шарами броні й цупкої шкіри. Груди й спину захищали металеві пластини, пристебнуті до плечей. Бойові шати були заляпані каналізаційним слизом. Простеживши за Айзековим поглядом, він промовив на диво мелодійним голосом:

— Лемюель попередив, що можна чекати пригод. От ми і вдяглися відповідно.

На поясі в нього висів здоровенний пістоль і замашна шаблюка-мачете. Складне різьблення надавало пістолю незвичної форми: страшної рогатої морди, в якої замість рота — дуло. На спині бовтався мушкетон із розтрубом та чорний щит. У місті він у такому спорядженні спокійно не ступив би й кроку, тому не дивно, що вони пробиралися його дном.

Танселл був вищим від Седраха, але сухорлявішим. Його лати виглядали вишуканіше, і принаймні скидалося на те, що їх шили ще й для краси: цупка, в декілька шарів провощена шкіра з тисненими спіральними візерунками. У нього був менший, ніж у Седраха, пістолет і тонка рапіра.

— То в чім, власне, річ? — почувся голос Пенджфінчесса, й Айзек раптом зрозумів, що це жінка.

На перший погляд у водяників не було явних статевих ознак, окрім хіба схованих під їхніми пов’язками на стегнах.

— Ну... — почав він, розглядаючи її.

Вона сіла перед ним навпочіпки, мов жаба, й підвела очі. Її біле вбрання складалося з одного предмета, було просторим і навдивовижу чистим, беручи до уваги недавню подорож. Тканина обліпила зап’ястки й щиколотки, а великі перепончасті руки й ноги вільно бовталися у широких складках. На плечі в неї висів вигнутий лук і тугий сагайдак, на поясі — ніж. До живота була пристебнута сумка з товстої шкіри якоїсь рептилії. Що там могло бути, Айзек гадки не мав.

Раптом щось дивне заворушилося під одягом Пенджфінчесс. Здалося, ніби щось огорнуло її всю на мить і так само хутко відринуло. Чималий шмат білої бавовни її сорочки промок наскрізь і прилип до тіла, а за хвильку висох, ніби всю до останнього атома рідину просто висмоктало. Айзек отетеріло витріщився.

Пенджфінчесс недбало оглянула себе.

— Це моя ундина. В нас угода. Я постачаю їй деякі речовини, а вона тримається за мене, підтримує вологу й не дає померти. Інакше на суші я довго б не протрималася.

Айзек кивнув. Він ще ніколи не бачив водяну стихійницю. Видовище бентежило.

— Лемюель попередив вас про клопіт, з яким доведеться зіштовхнутися? — спитав Айзек.

Авантюристи безтурботно кивнули, не надто налякані. Радше навіть захоплені. Айзек постарався не видати свого роздратування.

— Ці метелики — не єдине, на що не варто витріщатися, голубе мій, — промовив Седрах. — Я можу вбити із заплющеними очима, якщо доведеться. — У голосі лише холодна впевненість. — Бач? — поплескав він по поясу. — Шкура катоблепаса. Прикінчив його в околицях Тешу. І ні разу не глянув на тварюку, інакше віддав би богові душу. Тому з нетлями ми впораємося.

— Надіюся, — похмуро відповів Айзек. — Гадаю, до реальної бійні все ж не дійде. Лемюелеві просто спокійніше з підкріпленням. Конструкти мають все владнати самі.

Седрах на мить скривився, певно, від презирства.

— Танселл — металотавматург, — промовив Лемюель. — Хіба ні?

— Ну, знаю декілька замовлянь, — була відповідь.

— Робота не складна, — сказав Айзек. — Кілька деталей приварити. Ходімо сюди.

І повів їх через сміттєві завали до місця, де вони заховали дзеркала й інші матеріали для шоломів.

— Тут більше ніж достатньо, — промовив Айзек, сівши навпочіпки біля купки. Тоді витяг звідти друшляк, шмат мідної рурки і, попорпавшись, два об’ємистих осколки дзеркала, помахавши ними до Танселла. — З цього треба зробити шоломи, такі, щоб не спадали, і ще один для ґаруди, якого зараз нема.

Він вирішив не коментувати погляди, якими Танселл обмінявся з товаришами.

— Ці дзеркала треба прикріпити спереду під таким кутом, аби ми бачили прямо позаду нас. Зможеш?

Танселл холодно подивився на нього й сів, підібгавши під себе ноги, перед купкою металу й скла. Налупив на голову друшляк, мов дитина, що бавиться у війну. Потім наспівно зашепотів і почав швидкими незрозумілими рухами розтирати собі руки. Легенько стискав суглоби пальців, масажував долоні.

Кілька хвилин нічого не відбувалося. А потім його пальці заіскрилися зсередини, так ніби з кісток линуло світло.

Танселл випростав руку і взявся погладжувати друшляк, немов хутро кішки.

Від цих пестощів метал поволі змінював форму. Він м’якшав із кожним доторком, все тісніше прилягав до голови, сплющувався й розширювався далі від маківки до шиї. Танселл обережно місив, доки метал не прилягав упритул до волосся. Далі, все ще нашіптуючи замовляння, взявся місити козирок, відгинаючи його вгору від очей.

Узяв мідну рурку, обхопив двома руками й пустив крізь пальці енергію. Метал повільно почав м’якнути. Чоловік легенько вигнув рурку в кільце й прикріпив її двома кінцями до друшляка над скронями та щосили стиснув, аж доки обидва метали не зламали поверхневий натяг одне одного й не почали зливатися. Товста рурка й залізний друшляк сплавилися з тихим шипінням енергії.

Далі Танселл почав місити химерний наріст, що тепер стирчав з лицьового боку шолома. Вийшла петля, близько тридцяти сантиметрів завдовжки, нахилена донизу. Він пошарив рукою й, не знайшовши уламок дзеркала, клацнув пальцями, щоб хтось подав. Не перестаючи мурмотіти і приказувати до шмату міді, він розм’якшив його та втис спочатку один, а потім інший осколок дзеркала так, щоб ті розташовувалися прямо навпроти очей. Він глянув у кожне по черзі й повільно регулював їх доти, доки у відображенні не з’явилася стіна зі сміття позаду нього.

Востаннє защипнув мідні кільця й ущільнив метал.

Танселл опустив руки й глянув на Айзека. На голові в нього сидів громіздкий шолом, його походження від друшляка було абсурдно очевидним, та для їхнього