Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Петлюра

Ще на другий день по перевороті, мабуть, спересердя, нові господарі країни запроторили Петлюру до буцегарні. І вже 1 травня відпустили, причому гетьман, масонський «брат» особисто вибачився перед Симоном Васильовичем.

Надалі, впродовж травня, контакти між майбутнім могильником Української Держави та її творцем розвивалися цілком мирно. Того місяця Петлюра «кілька разів» відвідував Скоропадського, але про зміст їхніх розмов наразі нічого не відомо. Відомо хіба, що гетьман характеризував їхні тогочасні відносини як «гарні», а самого Петлюру характеризував як «чисту людину... в грошових відносинах», «щирим у своєму відношенню до України», відзначаючи при цьому його «надзвичайне честолюбство» та «демагогію».

Але тривала ця ідилія недовго. Спираючись на розгалужену мережу земств та на багатотисячну армію авторитетних у провінції земських діячів, Петлюра розпочав агітаційну антигетьманську кампанію. Майбутній вождь Директорії вимагав від голови держави надати земствам 100-мільйонну позичку! Нищівна критика Петлюрою всіх заходів державного керівництва, практична підготовка ним антигетьманського перевороту призвели до арешту. Це сталося 27 липня.

Ситуація розжарювалася на очах. 29 липня невідомий зловмисник здійснив замах на міністра шляхів сполучення Бутенка. Наступного дня посеред білого дня, у центрі Києва був убитий Ейхгорн. «Довідавшись зі слів голови Ради Міністрів про цей випадок, Рада Міністрів одноголосно постановила — прохати голову Ради Міністрів і міністра закордонних справ зараз же передати від імені Ради Міністрів германському послові бар. Мумму її глибоке обурення від злодійства, котре вчинилося, і з почуттям глибокого жалю висловити бажання всього українського народу і уряду, щоб високошановний Україною генерал-фельдмаршал скоро вичуняв від страждань, котрі випали на його долю. Після цього, — читаємо в протоколі урядового засідання, — голова Ради Міністрів і міністр закордонних справ поїхали до барона Мумма для виконання доручення Ради Міністрів».

Петлюра перебував за ґратами впродовж майже 3-х місяців. На початку листопада низка діячів — за різними джерелами, це були масони В’язлов, Кістяківський, Лотоцький, Маркотун, Славинський — зажадали від «брата» Скоропадського негайного звільнення «брата» Петлюри.

Мотив був очевидним — необхідність якнайшвидшого порозуміння з переможцями у війні, насамперед із Францією, яка вважала їх, на відміну від Петлюри, пронімецькими діячами. За даними В. Савченка, до цієї вимоги пристали також анонімні німецькі офіцери та «таємні антантівські представники». Як би там не було, 11 листопада Петлюра вийшов із привітної Лук’янівської в’язниці. Того ж дня його прийняв Кістяківський та, можливо, Скоропадський, яким він нібито присягнувся не брати участі у повстанні[264].

Згодом, 24 листопада, київські «Вечірні новини» так описали наступні події: «В день звільнення з тюрми Петлюра відвідав дві знайомі типографії, пообідав в ресторані на Хрещатику, де зустрівся з особами від Вин­ниченка, зайшов на конспіративну квартиру, телефоном викликав Винниченка і погодився очолити повстанців. Вночі переодягнувся у костюм робітника і втік до Білої Церкви»[265].

Дислоковані там українські січові стрільці першими зрадили присягу Українській Державі. Насамперед випустили всіх в’язнів з місцевої буцегарні, постріляли (про всяк випадок) тюремну охорону, після чого вирушили в напрямку Фастова. Під Мотовилівкою зустріли гетьманських парламентерів, які запропонували порозумітися — порозумітися заради врятування України...

Чим закінчилися ті переговори — про це в наступній частині — «Крах Симона Петлюри».

Замість епітафії

Тими днями один з вождів більшовицької революції — Лейба Брон­штейн виступав на зборах партійного активу в Курську. Звертаючись до присутніх «партайгеноссе», сказав, зокрема, таке:

«Кожному з вас повинно бути зрозуміло, що старі правлячі класи своє мистецтво, своє знання, свою майстерність керувати отримали у спадок від своїх дідів та прадідів... Що можемо протиставити цьому ми? Чим компенсувати свою недосвідченість?

Запам’ятайте, товариші, — тільки терором! Терором послідовним і безпощадним! Поступливість, м’якотілість історія нам ніколи не пробачить. Якщо до теперішнього часу нами знищені сотні і тисячі, то тепер прийшов час створити організацію, апарат, який, якщо знадобиться, зможе знищувати десятками тисяч. У нас немає часу, немає можливості відшукувати наших ворогів. Ми змушені стати на шлях знищення, знищення фізичного всіх класів, всіх груп населення, з яких можуть вийти можливі вороги нашої влади...»[266]

Впродовж наступних десятиліть нашою Отчиною заповзято керували слухачі тих та їм подібних курсів. Ось лише один результат:

«Морально-психологічні наслідки репресій проти членів родин «ворогів народу» є НЕОСЯЖНИМИ. Масові позасудові розправи спрямовувалися на те, щоб примусити людей відчути нікчемність життя та свободи перед необмеженою владою тоталітарного режиму. Їх неминучість породила фаталізм і пасивність у суспільстві. Перманентне насильство, різноманітні дискримінації справляли ефективний паралізуючий ефект і ­ДЕГУМАНІЗАЦІЙНИЙ вплив, оскільки створювали нездоланне відчуття, що окрема людина не спроможна за жодних обставин впливати на власну долю»[267].

Це — лише один із висновків пронизливого докторського дослідження відомого українського науковця Тамари Вронської. Читаючи написані нею рядки, я особисто намагався осягнути лише одне: чи можна на ­ТАКОМУ фундаменті побудувати сучасну правову модерну державу?

Додумався лише до такого: кожен з нас зобов’язаний сам сформулювати свою відповідь. А розмірковуючи над її формулюванням, пам’ятати: сьогодні годівниці дісталися їхні онуки-правнуки...

Крах Симона Петлюри

Частина I

Переднє слово

Упродовж всіх років Незалежності національна історична наука не спромоглася виробити цілісної несуперечливої концепції виникнення, розвитку та причин розпаду національних державницьких проектів 1917—1920 рр.: Української Народної Республіки (1917—1918 рр.), Української Держави (1918 р.), Української Народної Республіки (1919—1920 рр.), Західно-Української Народної Республіки (1918—1920 рр.) та короткотермінового конфедеративного об’єднання двох останніх в 1919 р.

У цій частині нашої розвідки спробуємо зрозуміти, що саме відбувалося на теренах сучасної України в період існування так званої «другої» Української Народної Республіки — її ще називають добою «Директорії УНР».

Фундамент тексту, як і двох попередніх частин, академічні збірки документів відповідного політичного режиму, монографії, кандидатські та докторські дисертації, мемуари учасників тих подій та інші тексти, принципово важливі для розуміння цієї надзвичайно складної і кровавої епохи в історії нашого народу і нашої країни. Зокрема, численні розвідки істориків національної діаспорної школи, написані та/або оприлюднені впродовж останніх 100 років.

Н. Дейвіс (1939 р. н.). Суспільне надбання

Тут і далі вживатиму терміни «лібералізм», «націоналізм» та «соціалізм» в їх дейвісівському розумінні. Суть політичного лібералізму професор Норман Дейвіс визначив як урядування за згодою (виділено нами. — Д. Я.). Лібералізм економічний, у свою чергу, передбачав вільну торгівлю та невтручання уряду в економічне життя. Націоналізм Дейвіс трактував як «сукупність ідей, пов’язаних із нацією, чиї інтереси вважались за найвище добро».

При цьому, за Дейвісом, існує два види націоналізму. Перший — державний, або громадянський, другий — «народний» («етнічний»). «Державний націоналізм, — указує науковець, —започатковується «згори», серед політичної еліти, що намагається поширити свої вартості на су­спільство загалом». Народний, натомість, «зароджується на рівні простого люду, на дні, прагнучи спершу здобути масову підтримку, а вже потім повалити наявний державний устрій». При цьому агресивний політичний націоналізм «вимагає