Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

права на самовизначення задля побудови національної держави», в якій «величезна більшість громадян усвідомлює свою спільну ідентичність і належить до однієї культури».

«Соціалізм» будемо розуміти як «колективну віру», таку саму, як і націоналізм; віру, яка «виступає проти експлуатації та власників, для захисту не просто індивіда, а суспільства в цілому»[268]. Нарешті, будемо мати на увазі, що «легітимність» — це «визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнародним співтовариством»[269].

Увага: фальсифікат! Або сучасний стан інституційного розуміння проблеми

Автори видання «Україна: політична історія. ХХ — початок ХХІ століття» — за деякими окремими винятками — повторили всі антинаукові, політично та ідеологічно заангажовані тези, сформульовані учасниками т. зв. національно-визвольних змагань, які після ганебної їх поразки опинилися на історичному узбіччі.

Сучасний стан офіційного, себто академічного розуміння сутності процесів, які відбувалися на теренах сучасної України в 1917—1920 рр., яскраво репрезентує фундаментальне видання «Україна: політична історія. ХХ — початок ХХІ століття». Воно побачило світ заходами провідних академічних українознавчих інституцій та науковців сучасності.

У цьому сенсі автори цього академічного видання послідовно намагаються підтвердити, надати додаткові «наукові» аргументи до давно і не ними сформульованих ідеологем. Головними серед них є такі.

Перший. Нелегітимність та «зрадницька», «проросійська» сутність режиму Української держави на чолі з гетьманом Скоропадським.

Другий. Політичну відповідальність за діяння попереднього політичного режиму Української Центральної Ради має особисто Скоропадський та його спіробітники.

Третій. Головний «злочин», гетьмана — «здача» УД Росії, шляхом підписання 14 листопада 1918 р. так званої «федеративної грамоти». До слова, цей документ ніхто ніколи не бачив.

Четвертий. Саме наявністю цього документа політичні супротивники Скоропадського, українські націонал-соціалісти обґрунтували історичну та політичну необхідність антигетьманського повстання та створення нової державної формації у формі Української Народної Республіки під мудрим керівництвом Симона Петлюри.

П’ятий. Ця УНР зазнала поразки виключно через агресію більшовицької Росії, Польщі, Добровольчої армії та байдужості до «української справи» західних союзників — переможців Першої світової війни.

Мовляв, якби не ці та деякі інші другорядні за значенням факти, справа розбудови української державності, обіпертої на принцип «самоозначення народів», не могла не перемогти. Але не перемогла, оскільки агресія Радянської Росії, Польщі еtс., еtс. перешкодила реалізації величної справи розбудови національної державності українського народу, заснованої на принципі самовизначення народів...

Цитую: «Федеративна грамота Скоропадського, навіть з огляду на всю складність міжнародної політичної кон’юнктури, стала фактом фактичної відмови від української державності»; «Грамота (від 14 листопада. — Д. Я.) означала фактичне зречення Скоропадського від державної незалежності України».

Як свідчать документи і доводять висновки сучасних чесних дослідників, уряд Скоропадського був урядом професіоналів різних національностей. Практично всі вони були українцями за походженням, зокрема представниками національних шляхетських та старшинських сімей.

Оце — лише один приклад абсолютно беззмістовного, не обґрунтованого реальними фактами оцінного антинаукового судження, автор якого свідомо замовчує і зміст отієї «грамоти», й обставини, які передували її написанню та проголошенню, і юридичну силу цього документа, і його можливі та фактичні політичні наслідки.

І це при тому, що увага читача акцентується на разючій якісній відмінності уряду гетьмана від усіх урядів УЦР.

Ще одна цитата: «Головна причина такого кроку гетьмана (тобто видання грамоти 14 листопада. — Д. Я.) — відсутність твердих самостійницьких переконань і роздвоєна ментальна лояльність». Це твердження взагалі випадає за межі історичної науки. Адже його автор є доктором історичних, а не медичних наук. Власне, науковець відрізняється від шахрая лише тим, що формулює судження виключно в межах своєї компетенції.

Хоча з останнім тут також не склалося. Ну не повинен доктор історичних наук стверджувати, що Директорію сформував Український Національний Союз, а «зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад повстанських військ у столиці України — все це знаменувало відновлення (виділено нами. — Д. Я.) Української Народної Республіки»[270].

Фальшивість цих, як і інших, фундаментальних тез націонал-соціалістичних мислителів була доведена багато десятиліть тому. Ось приклад. У цитованій колективній монографії йдеться про так звану «державну нараду», яку нібито скликала Директорія у Вінниці 12—14 грудня 1918 р. Але виникає просте питання: «державна нарада» якої держави відбувалась у Вінниці? Столиця Української Держави станом на цей час перебувала в Києві. Гетьман зрікся влади лише 14 грудня, так що на пору її відкриття Українська Держава з гетьманом на чолі формально ще існувала. Отже, зібрання заколотників не могло бути державною нарадою гетьманської держави, а мусило би бути «державною нарадою» якоїсь іншої держави.

Ніякого «відновлення» УНР у січні 1919 р. не відбулося і відбутися не могло. В іншому разі до керівництва треба було кликати Грушевського, Центральну Раду, Малу раду та Раду Народних Міністрів на чолі з останнім прем’єром доби УЦР Всеволодом Голубовичем.

І тут з глибин підсвідомості знову виринає просте питання: а якої, власне, держави була «державна нарада» 12—14 грудня? Відповідь на це питання проста: жодної! Адже УНР як держава була наново проголошена лише 22 січня 1919 р., у річницю проголошення так званого ІV Універсалу УЦР. Універсалу, який сама УЦР, підкреслимо це вкотре, ніколи не розглядала і не ухвалювала. А якби такий факт і мав місце, то наголошуємо на цій обставині в черговий раз: жодного значення з правової точки зору це не мало би, оскільки УЦР ніколи і ні від кого такого права не отримувала.

Натомість самочинно «зліплена» Директорія (про обставини її «народження» — трохи згодом) намагалася «легітимізувати» свою владу через скликання так званого Трудового Конгресу Народів України (ТКНУ). А сам Трудовий Конгрес по факту — ні що інше як збіговисько ніким не уповноважених та в більшості своїй нікому аж до сьогодні невідомих осіб. Осіб, сказати правду, які стали хіба ширмою для тих, хто прагнув встановити на території, яку обіймає сучасна Україна, сегрегаційний неправовий, незаконний, а сказати прямо — бандитський за суттю національно-соціалістичний режим.

Деякі сучасні науковці продовжують продукувати подібні дурниці. Фахівців примудрився здивувати, зокрема, один із дослідників, який, усупереч давно і добре відомим фактам, вважає Директорію УНР «формальним поверненням до УНР часів Центральної Ради», ТКНУ — «представницьким органом», який формувався на підставі «куріальної та непропор­ційної системи виборів». Останнє твердження суперечить, зокрема, законам арифметики, один з яких твердить, що частина цілого не дорівнює цілому. З останнього, зокрема, випливає, що «куріальний» принцип = «сегрегаційний»; натомість «представницький» = представництву всіх без винятку правоздатних громадян.

Погляньмо тепер на ще один, загальнодержавного значення фальсифікат. Це — так званий Акт Злуки від 22 січня 1919 р. День цей відзначався в 1999—2011 рр. і відзначається з 2015 р. в сучасній Україні як загальнодержавне свято.

В чому проблема? — запитаєте ви. Проблема, як завжди, в деталях. 22 січня 1919 р. на Софіївській площі Києва було проголошено Універсал Директорії УНР.

Документ лише «сповістив» про те, що 3 січня Українська націо­нальна рада ЗУНР «проголосила злуку» ЗУНР та УНР в «одноцільну суверенну республіку». Про те, як і коли відповідне рішення про «злуку» ухвалила Директорія УНР — ані пари з вуст.

Універсал Директорії УНР. Суспільне надбання

Що відбувалося в реальності?

А ось що. 1 грудня поперед­нього, 1918 р. Того дня четверо з