Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

руки. Між ними й італійцем було більше як півсотні метрів, тож останній не міг бачити, хто саме на руках чоловіків.

Кухар спробував устати, проте переоцінив свої сили. М’язи трусилися, мов желе, тарілку з яким поставили на пральну машинку. Молінарі лантухом повалився на землю. Він розтулив рота, наміряючись закричати, проте видав лише тихе булькання, з подивом виявивши, що язик підкоряється голові ще менше, ніж ноги.

— А-гу-га! Е-е-е! Гу-у!

Віктор Шако, який стояв біля Мі-17, проводячи післяполітний огляд гелікоптера, бачив кухаря, та не звернув на нього уваги: довкола було повно інших мешканців Твердині, які ворушилися, намагалися звестись на ноги та щось натужно белькотіли. І тоді італієць став навкарачки й поповз.

Позаду Марко один зі стрільців Джейсона, Лу Данкович, виводив із підземелля Сатомі та Ґрема. Дівчина скімлила, сахаючись від найменшого звуку, й чіплялася пальцями за мулатову футболку. Кілька вчених сиділи біля виходу на терасу, тручи лоби та суплячись.

Біля бараків приходили до тями перші мачігуенга.

Серед мешканців Паїтіті поволі ширилися перші чутки про вчорашній інцидент: їх отруїли невідомим галюциногеном… двоє хлопців Амаро розстріляно… один із учених лежить у галереї з розпанаханим черевом… дівчина, схоже, осліпла… один барак згорів, а кілька індіанців зникли.

CLVI

Вирівнюючи дихання, Джейсон дивився на Сьому. Росіянин лежав без свідомості, проте його груди надимались і опадали із заспокійливою ритмічністю. «З ним усе гаразд», — подумав Х’юз-Коулман, перевів погляд на фіолетово-чорні набряки на Семеновій нозі й жахливо скривився. Кого він обманює? Із хлопцем халепа. Страхітливий колір набряків вказував на серйозне запалення; синюваті язики сповивали нижню частину ноги, дістаючи практично до коліна й готуючись перекинутися на стегно. Джейсон присів на край ліжка (стежачи, щоб вигин матраца не зрушив зламаної ноги) та провів долонею по лобі росіянина, дивовижно інтимним, батьківським жестом прибравши пасма злиплого волосся. В погляді затеплилося співчуття, зазвичай не притаманне сивочолому, щоправда, отруєне безпорадністю, що межувала із сірим відчаєм. Джейсон не боявся жорстких заходів, він, не вагаючись, віддав би наказ ампутувати Семенові ногу, проте проблема полягала в тому, що, хай яким майстерним був Ірландець, він не міг провести таку операцію в польових умовах. Стиснувши губи в малопомітну риску, Х’юз-Коулман дивився на бліде обличчя Сьоми й усвідомлював, що за будь-яку ціну мусить спинити просування тієї огидної чорноти.

— Приведи сюди Мела Барра, — сивочолий ледь повернув голову до Рода. — Звісно, якщо він може ходити і якщо він при пам’яті… Розумієш, про що я?

Род Холмґрен кивнув.

— Що робити з Амаро?

Почувши ім’я карлика, Джейсон зморщив носа.

— Розв’яжи. Нехай допоможе тобі й Луїсу приводити до тями інших.

Довготелесий стрілець удруге кивнув і заквапився до виходу. В дверях він розминувся з Віктором Шако. Запримітивши сивочолого на ліжку біля Семена, пілот гелікоптера нерішуче застиг у передпокої. Підступив до входу в кімнату й постукав по дверній рамі.

— Босе…

— Чого тобі, Вікторе? — не підіймаючи голови, озвався Джейсон.

— Hip заглушив. Хочеш, щоб я з Гордоном і Джимом узявся його розвантажувати?

Х’юз-Коулман на хвильку замислився, а тоді мотнув головою, заперечуючи:

— Ні. Припаси зачекають. Краще допоможи моїм хлопцям розгребти… все це лайно.

— Як скажеш, босе, — Віктор розвернувся, ніби налаштовуючись вийти, проте погляд не відлипав від сивочолого. — Джейсоне, ти знаєш, що тут сталося?

Джейсон нарешті звів очі на пілота. Він довго мовчав, із чого Віктор зробив висновок, що запитання було несвоєчасним, і вже намірився піти, буркнувши щось на вибачення, та йому завадив новий гість.

Вхідні двері розчахнулись, і в проході вималювався силует Марко Молінарі. Італієць тримався лівою рукою за одвірок і, не ворушачи губами, самим лише ротом видавав дивні звуки:

— Ейсн… Ейсн…

CLVII

Склянка води освіжила Марко. Він осушив її одним махом, булькаючи й покашлюючи, й нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Віктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порожню склянку вбік, стало нервове запитання:

— Він тут? — кухар шоковано тицьнув у Сьому. — Як це… чому? — м’язи обличчя ще не відпустило від заніміння, через що говорити було важко.

Джейсон смикнув бровами та нахилив голову. Віктор Шако переводив погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.

— Не зрозумів, — буркнув Джейсон.

— Чому росіянин тут? — натужно виштовхуючи з горлянки кожен склад, запитав Марко.

— Хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не бачиш, яка в нього нога?

Італійцеві очі розширилися, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.

— А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили голос млявістю.

— Сидять на терасі біля виходу із підземелля, — замість Джейсона озвався Віктор. — Чого питаєш?

Марко припинив кліпати, від чого став виглядати ще більш сконфуженим.

— Це вони! — скрикнув він, показуючи пальцем на Семена. — Це все вони влаштували!

— Що? — Джейсон наблизив обличчя до італійця.

— Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може… може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони кудись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він утретє вказав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в диявола, очі, а в дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в каструлі з обідом якесь зілля.

На крихітну мить у Джейсонових очах промайнув сумнів. Раз чи два, оглядаючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мислення міг легко організувати цей бедлам. Лише Семен міг прорахувати все так, щоб «відрубити» всіх без винятку мешканців Твердині. Втім, думки заганяли у глухий кут. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишалися припущеннями. І найважливіше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, із розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, із пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, навіщо хлопцю могло знадобитися калічити й труїти себе самого.

Зауваживши недовіру, що заступила сумнів у Джейсонових очах, Марко залепетав:

— Джейсоне, я присягаюсь, — язик заплітався, — можеш катувати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузькоока сучка допомагала з обідом і, скориставшись із моєї відсутності, підсипала щось у каструлі з рисом і в підливку.

Ефект був цілком протилежний бажаному: що більше й швидше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.

— Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона підмішувала отруту.

Італієць затнувся, метнувши панічний погляд на Віктора Шако, наче шукаючи