Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

не можуть маніпулювати своїми системами під час контрольованих лабораторних експериментів, ті й ті можуть скористатися природними експериментами, порівнюючи системи, які різняться за наявністю або браком (або сильною чи слабкою вираженістю) якого-не- будь гіпотетичного причинового чинника. Приміром, епідеміологи, яким заборонено заради експерименту згодовувати великі кількості солі людям, усе ж таки зуміли з’ясувати наслідки високого рівня споживання солі, порівнявши групи людей, які вже відрізнялися за мірою її споживання; а культурні антропологи, які не мають змоги заради експерименту забезпечити на багато сторіч різні групи людей різним доступом до ресурсів, усе-таки досліджують наслідки багатства ресурсів для суспільств, порівнюючи сучасні полінезійські групи, що живуть на островах, які природно різняться за ресурсним багатством. Дослідник історії людства може спиратися на значно більшу кількість природних експериментів, ніж прості порівняння п’яти населених континентів. До порівнянь можна залучати великі острови, на яких розвинулися складні суспільства в умовах значної ізоляції (як-от Японія, Мадагаскар, тубільний о. Гаїті, Нова Гвінея, Гаваї та багато інших), а також суспільства на сотнях дрібних островів і регіональні суспільства на території кожного з континентів.

Природні експерименти в будь-якій дисципліні, хай то буде екологія чи історія людства, через свої особливості часто викликають методологічну критику. До критичних зауважень на їхню адресу належать ускладнювальні ефекти природної мінливості додаткових змінних, тобто не тих, що цікавлять дослідника, а також проблеми виведення ланцюжків причиновості зі спостережених кореляцій між змінними. Ці методологічні проблеми дуже докладно обговорювалися в деяких історичних науках. Наприклад, епідеміологія — наука, яка вивчає людські хвороби шляхом порівняння людських груп (часто за допомогою ретроспективного історичного дослідження), — вже давно почала успішно застосовувати формалізовані процедури, які дають їй змогу впоратися з аналогічними проблемами, з якими стикаються історики людських суспільств. Екологи також присвятили чимало уваги проблемам природних експериментів — методології, до якої вони мусять вдаватися в багатьох випадках, коли пряме експериментальне втручання з метою маніпулювання потрібними їм екологічними змінними було б аморальним, нелегальним або неможливим. Еволюційні біологи останнім часом розробляють дедалі витонченіші методи отримання висновків із порівняння різних рослин і тварин, еволюційна історія яких відома.

Одне слово, я визнаю, що значно важче зрозуміти історію людства, ніж відповідати на питання в тих наукових дисциплінах, де історія не відіграє суттєвої ролі і де діє менша кількість окремих змінних. Попри це, у кількох наукових дисциплінах було розроблено успішні методології для аналізу історичних проблем. Як наслідок, історії динозаврів, міжзоряних туманностей і льодовиків нині визнаються як наукові, а не гуманітарні дисципліни. Але ж самоаналіз дозволяє нам значно глибше проникнути в поведінку інших людей, аніж у поведінку динозаврів. Тому я залишаюся зі своєю оптимістичною вірою в те, що історичні дослідження людських суспільств можна проводити не менш по-науковому, ніж дослідження динозаврів і з великою вигодою для нашого сьогоденного суспільства, адже ці дослідження розповідатимуть нам, що задало обриси сучасного світу і що може задати обриси нашого майбутнього.

Хто такі японці?

С

еред найважливіших гравців сучасного світу найбільше вирізняється своєю культурою та природним середовищем японський народ. Довкола походження його мови досі точиться наукова полеміка; спорідненість усіх інших великих мов світу вже не викликає сумнівів, і тільки японська досі оповита таємницею. Хто ж такі японці, звідки й коли вони прийшли в Японію і як з’явилася їхня унікальна мова? Відповіді на ці питання визначають уявлення самих японців про себе та сприйняття їх іншими народами світу. З огляду на зростання могутності Японії та її часом непрості відносини із сусідніми країнами, зараз як ніколи актуально розвіяти вкорінені міфи та знайти відповіді на порушені питання.

Брак уваги до Японії в попередніх виданнях книги «Зброя, мікроби і сталь» становив найбільшу географічну прогалину моєї праці. З часу її першого видання з’явилися нові дані про генетику японців та про походження їхньої мови, які спонукають мене перевірити, чи вписується Японія в загальну канву моїх ідей.

Пошук істини ускладнюється суперечливістю фактів, які маємо в розпорядженні. З одного боку, японці в біологічному плані не відрізняються від сусідніх народів: їхні гени та зовнішній вигляд майже такі самі, як у інших народів Східної Азії, зокрема в корейців. Самі японці полюбляють наголошувати, що в культурному та біологічному плані їхній народ досить однорідний: представники різних регіонів країни мало відрізняються одне від одного, за винятком дуже особливого народу, що називається айнами і живе на найбільш північному острові архіпелагу — Хоккайдо. З усіх цих фактів на перший погляд випливає, що японці досягли Японського архіпелагу відносно недавно зі Східної Азії, витіснивши корінне населення — айнів. Однак у такому разі японська мова мала б демонструвати чіткі ознаки близької спорідненості із якими-небудь мовами східноазійського материка — так само, як англійська мова близько споріднена з іншими германськими мовами, позаяк англосакси, які її заселили в відносно недавній історичний час (починаючи з VI ст. н. е.), прибули з континенту. Яким чином розв’язати суперечність між гіпотетично стародавнім походженням японської мови та всіма іншими доказами, які вказують на недавнє прибуття японців на архіпелаг?

Для узгодження цих двох груп фактів було висунуто чотири теорії, кожна з яких користується популярністю в одних країнах, але відкидається в інших. Згідно з найпопулярнішою в Японії теорією, японці поступово сформувалися зі стародавнього населення, яке замешкувало архіпелаг ще з льодовикових часів, заселивши його понад 22 тис. років тому. Також у Японії поширена думка, нібито японці походять від центральноазійських кочовиків, котрі в IV ст. н. е., перетнувши Корею, дісталися до Японського архіпелагу і завоювали його, але при цьому наголошується, що вони не були корейцями. Ще одна теорія зажила популярності серед західних археологів та корейців, але в Японії у деяких колах не схвалюється. Згідно з нею, японці походять від іммігрантів із Кореї, котрі близько 400 р. до н. е. занесли в Японію метод вирощування рису на заливних полях. Нарешті в останній теорії стверджується, що сучасні японці постали у результаті змішання народів, згаданих у трьох попередніх теоріях.

Аналогічні питання щодо походження інших народів зазвичай обговорюються без зайвих емоцій. Але з походженням японців справа інша. Японія здивувала світ, коли наприкінці XIX ст. подолала ізоляцію та створила індустріалізоване суспільство, зберігши при цьому, на відміну від багатьох інших неєвропейських країн, політичну незалежність та корінну культуру. І зараз японці зі зрозумілих причин дуже переймаються підтриманням своїх традицій, які опинилися під загрозою потужного культурного впливу із Заходу. їм хочеться вірити, що їхня мова та культура доволі унікальні і тому потребують унікально складних рецептів розвитку, які відрізняються від тих, що застосовуються в інших частинах світу.