Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

свою наставницю Югину й постійно докоряла братові за те, що той не одружився, втративши її навіки, щедру й віддану, вона була пойнято захоплена «багатством» дорогих Югининих речей, що дісталися їй, тож навіть фотографію Югини заклала під скло поряд із братовою, своєю й Фатіми...

Поки Фатіма чекала із наркомосвіти офіційного призначення в якості доцента, Петро наполегливо черпав знання від неї, користуючись її щедрістю й непересічною ерудованістю, розуміючи, що скоро втратить ще одну рятівну душу на своїй життєвій путі.

Розмови з Фатімою, тепер кандидатом наук, про іноземну літературу, яку Янчук мав за програмою здавати вже наступної зими, та її багатющі конспекти й реферати, подаровані йому, стали насущним джерелом знань для нього. Досить цікавими були їх дискусії на суто політичні теми, і хоч Фатіма трактувала їх своєбачно, та захоплений слухач поділяв її висновки, будучи її однодумцем. Петро всотував її аргументацію, попутні зауваги, ретроспекції в минувшину, усвідомлюючи, що ті знання набуті нею від тих, кого вже знищено або хто ще конає, осудивши прогресивний радянський спосіб життя і не згодившись із духовною порожнечею... Фатіма пригадувала розстріл Бела Куном у Криму шістдесяти тисяч врангелівців, які у двадцять першому році повірили комарму Фрунзе і здалися без бою, склавши зброю... Фашизм вона називала мімікрійною похідною від куди кривавішого комуністичного більшовизму із його нищівною гідрою Комінтерну...

В один із суботніх вечорів після спільної вечері Янчук попросив Фатіму розказати ще дещо про Магомета і його віру.

— Хіба коротко, бо й за тисячу і одну ніч всього не оповісти!.. Часи нарощували Коран, як і Біблію, додавали і шліфували, донісши до нас досить видозмінений оригінал, — час від часу змовкаючи і щось ніби пригадуючи, Фатіма неспішно переповіла заманливу історію-казку, тішачись прикладною уважністю слухачів.

Петро час від часу намагався задавати питання, а Ліда врешті вже ледве стримувалась, щоб не заснути сидячи.

— Ти, Лідуню, вже спиш, чи не пора мені закінчувати оповідь? — запитала Фатіма в Янчука.

— Дійсно, йди спати, сестро, а я б іще щось послухав, коли ласка, — був невтолимий Петро. — У своїй фольклорній накидці ти згадувала про кобзарів у Криму, але не розкрила теми, бо «вона є невичерпною й заслуговує на окреме висвітлення». Що ти мала на увазі?

— Неймовірна й заздрісна пам'ять у тебе, хлопче!.. Я теми кобзарів не вивчала, але для розрядки заспіваю один із їх жартів:

Коли б мені хлібець святий,

А до хлібця трохи сиру,

А до сиру гальбу пива

І дівчину чорнобриву!

Янчук піднесено повторив кілька разів уподобаний жарт Фатіми, аж та замилувалася ним...

Подальша розмова, без Лідуні та по випитій каві, перейшла до «поточного моменту». Була певна співзвучність у душевних наструненнях обох при продовженні цікавої бесіди: Петро відзначався невтомністю, а Фатіма — невичерпністю, можливо, від очікуваної близької розлуки у зв'язку з її переведенням у вуз якогось іншого міста.

Фатіма, як вияснилося, зустрічалася з Югиною, коли викликалася на допит, і багато про неї узнала тоді. Тепер вона поспівчувала їй, бо ж та мусіла кинути налагоджене життя тут і їхати в Москву, в «Золотую дремотную Азию». Фатіма мимоволі почала цитувати вульгаризми російських поетів, але скоро перекинулась до непростої долі містика Миколи Бердяєва, який не зміг приховати свої душу і єство за радянським захисним червоним кольором і партквитком.

— У кожного з нас, смертних, є безліч недоліків, які краще видно збоку. Я не поділяю раціоналізму Югини, але й ірраціоналізму не схвалюю, бо то крайності, а жити краще серединою, — підсумувала Фатіма, перекинувшись до «високої політики». — Що «Сталін — то Ленін сьогодні!», я жодного сумніву не маю, бо вже перші ленінські гасла, як от «Смерть куркулям!», були початком сліпого тоталітарного червоного терору, а удосконалення більшовицької системи гніту й визиску його вірним соратником і послідовником, «генієм епохи», то є дійсно наслідування справи Леніна, — сіла Фатіма на свого коника. — Спільним рятунком для всіх інородців у Союзі є тільки повний їх відрив від імперії, від її колючедротої дружби, кандально-визискливого ярма братства і рабсько-інтернаціонального миру. Іншого не буде! — підсумувала вона, тезово виклавши своє критичне бачення радянської дійсності взагалі й «поточного моменту» зокрема. — Тобі слід невідкладно засісти за енциклопедію і проштудіювати її «від а до я», — ідучи врешті на сон, порадила Янчукові замість «на добраніч» майбутня доцентка.

Розійшлися пізно: Фатіма, так і не виговорившись до краю, а Петро — не наслухавшись до кінця. Та якщо перша одразу ж заснула, то другий ще заповнював свій «Нотатник», довго потім роздумуючи над почутим... Обидва не знали, що та їх бесіда була останньою, вже наступного робочого дня Фатіма отримала сповіщення про направлення її до нещодавно створеного Вінницького педінституту.

— Не стільки я піклувалася за це місце, як мій ректорат, боячись мене, як можливої претендентки, — зауважила Фатіма, коли Янчук підводою віз її з «бебехами» на станцію. — Адресу пришлю, як тільки влаштуюся. Пиши!.. І не поминай мене лихом!.. Вчися з усіх сил, бо тобі те на роду написано!.. Спробуй порозумітися таки з Лесею, раз ти такий однолюб!.. Добра тобі й гараздів! — вже стоячи на східцях вагону, попрощалася Фатіма.

Навідавшись до Ліди наступної суботи, Петро не міг ціни скласти подарованому Фатімою її нотатнику, який був повний «крилатих виразів» і різноманітних літературних, історичних, краєзнавчих та суспільствознавчих даних, на збір яких у нього пішли б роки й роки. Чекаючи з роботи Лідуню, Янчук перечитував його і тішився, як дитя, знаходячи чимало матеріалів до майбутніх університетських сесій. Проте, поряд із утіхою, тужив, бо почувався геть самотнім і ніби покинутим на бездоріжжі: каліка та ще й від друзів віддалився...

— А мені, Петре, Фатіма подарувала свій пуховий светр, хоч не новий, та ще цілий, і панчохи, — похвалися Ліда з порога.

— «З миру по нитці, голому сорочка»!.. Сама доля мені її послала! — вирвалося в Петра зненацька.

— Хіба лише її, брате?.. І золоту Югину втратив! До речі, маєш від неї листа, — Лідуня метнулася до сумки. — Клич її, поки ще не пізно, бачу ж, сумуєш тужно.

— Як ото кажуть, сестрице, «щоби так, то ні, але щоби ні, то так»!

«Сонячно-небесний мій!

Доїхала я добре. Тітуня зустріла мене, як свій рятунок, і вже приписала у квартирі. Експлуатує поки-що моє ім'я, як козирну карту у своїй гральній колоді, має неабиякий