Читати книгу - "Оголений нерв"

Зустрічали визволителів хлібом-сіллю.

— Давно?

— Щойно, — охоче пояснила жінка. — Прийшли мешканці міста, небагато, правда, бо ще ж он як бахає, але були. Перед ними виступив полковник Олександр Радієвський. Я хоч і багато років за плечима маю, але пам’ять на прізвища в мене гарна, — усміхнулася старенька. — Цей день назавжди увійде в історію нашого міста, я знаю.

— Радієвський, кажете?

— Так. Запам’ятайте це прізвище, щоб потім розповідати про людину, яка принесла радісну звістку своїм дітям та онукам. І всі люди, що прийшли, скандували йому «Дякуємо!». Ось так!

Настя подякувала жінці і пішла назад. По дорозі вона телефоном повідомила радісну новину Вадиму і поцікавилася, як справи у Левка.

— Зібрали потрібні кошти, і сьогодні вже відправив сина літаком у Німеччину, — похвалився Вадим.

— А ти чому не полетів з ним?

— Не повіриш, але ця Юля, його дівчина, така мала, але вперта, заявила, що вона від Левка нікуди ні на крок. Не сидіти ж нам там удвох? Поживу поки в Києві, бо нема сенсу кататися туди-сюди, а за десять днів буду тут їх зустрічати.

— Що лікарі обіцяють?

— Дають шанс дев’яносто відсотків. Одна з кісток застрягла в мозку, і коли операція буде вдалою, до нього має повернутися пам’ять.

— Іноді ми хочемо стерти з пам’яті те, про що не хочеться думати, а коли люди втрачають її, то мріють повернути…

— Можна лише не згадувати якісь події, але забути їх назавжди неможливо, — сказав Вадим, і Насті здалося, що в його словах був якийсь натяк.

Потім Настя зателефонувала Ніні, запитала, як вона і Володя.

— Тебе справді цікавить, як мій син? — зі злом сказала Ніна. — Чи так питаєш заради того, щоб познущатися?

— Заспокойся і не мели дурниць, — спокійно сказала Ніна, бо не мала наміру зіпсувати розмовою з сестрою святковий настрій.

— Радієш, що укропи погнали наших?

— Ваших, — уточнила Настя.

— Володя був на блокпосту, коли Нацгвардія накрила їх, — розповіла Ніна впалим голосом. — На його очах вбили їхнього командира. Розумієш, що він пережив, коли побачив свого наставника, якому знесло півголови?!

— Без подробиць можна? Що з Володею?

— «Нацики» спитали, скільки йому років, він сказав, що шістнадцять, — продовжила сестра. — Напевно, щось людське у них іще лишилося, бо пожаліли хлопця. Їхній командир дав синові гроші на дорогу і сказав, що дають йому три години, щоб він зник з області і п’ять годин — з країни. Тож він зняв форму і в одних шортах, футболці і босоніжках сів в автобус на Москву і поїхав. Я не встигла навіть попрощатися.

— Куди він поїхав? До кого? Де зупиниться? — спитала Настя.

— Добре, що телефон не відібрали «нацики», тож він мені подзвонив і все розповів, а я, в свою чергу, зв’язалася зі знайомим з Москви, він пообіцяв і зустріти Володю, і вдягти, і влаштувати десь, — розповіла сестра. — Це ж добре, коли є добрі друзі.

— Бува, не з Чечні?

— Вгадала. Хіба має значення, звідки людина родом? Головне, що мій син виїхав з цієї клятої країни! — Ніна перейшла на високий тон. — Росія — велика країна, а Москва влаштовує іспити, і хто гідно їх витримав, має велике майбутнє. Що мій син мав би в Україні? Хай вона згорить разом з усіма укропами і нациками! Ненавиджу її!

— Як ти смієш таке говорити?! Це земля твоїх предків, твоїх батьків і твоя врешті-решт! — не витримала Настя.

— Земля злиденних! Країна, у якої нема майбутнього!

— То чому ти тут живеш? У країну твоїх мрій дорога поки що відкрита.

— Гадаєш, я тут затримаюся?! — вже кричала у слухавку сестра. — Поїду до сина! Тільки ось борг тобі не встигла відробити.

— В Москві заробиш — вишлеш! — кинула Настя сестрі і вимкнула телефон.

Повертатися на грішну землю було важко, ніби падати з висоти, коли після ейфорії каменем падаєш вниз і розбиваєшся. Ні, то не падіння, то знову потужний вибух. Напевно, літак, який щойно кружляв над головою, випустив десь ракету. Під гучні звуки порожньою вулицею Настя йшла додому і зовсім не мала страху. Все найжахливіше, здавалося, вже позаду, лише б не гинули визволителі.

Побіля АТБ зупинилася військова «тойота» з відкритим верхом. Настя підійшла до чоловіка, який вийшов з машини. Підполковник одразу відрекомендувався.

— Скажіть, будь ласка, ви не дасте їм повернутися? Не залишите місто? — були перші її питання.

Підполковник усміхнувся і запевнив її, що не дадуть бойовикам сюди прийти.

— Чому така стрілянина? — поцікавилася вона.

— А як ви хотіли? — сказав військовий. — Йде зачистка міста.

— Якби ви знали, чого ми тут натерпілися від «захисників»! — зітхнула Настя. — Важко було ще й тому, що влада мовчала. Я розумію, що на них були направлені автомати, а вони без зброї, але ж коли десяток перших бойовиків зайшли у місто, кількасот озброєних міліціянтів їх не зупинили. А від виконкому містяни багато не чекали, лише б вони були зі своїм народом і хоча б на сайті викладали потрібну інформацію.

— Так, — промовив чоловік, — невесело тут було. Але тепер усе у ваших руках, ви самі вибирали владу, можна й змінити її. А хто був із бойовиків у місті? Місцевих багато?

— З самого початку на блокпости пішло все місцеве бидло і невелика кількість ідейних, — охоче пояснила Настя. — Після референдуму поступово понаїхали і росіяни, і кадирівці, і козачки — кого тільки тут не було.

— А тепер по посадках їх повно лежить мертвих.

— Кого саме?

— Важко сказати, спека, самі розумієте. Не дуже «захиснички» дбають про своїх, на виїзді з міста біля самого блокпосту зарили вбитих у пісок, як собак, — сказав підполковник і назвав місце братської могили.

— Ось на цій будівлі, — Настя вказала на готель «Центральний», — на даху залишився гранатомет бойовиків. Я розумію, що зараз нема кому з нього стріляти, але все-таки…

— Справді, то гранатомет, — сказав чоловік, — так тікали, що забули з собою прихопити. Не хвилюйтеся, я зараз накажу оглянути весь дах, може, там іще щось є.

Настя подякувала підполковнику. Його впевненість, військова виправка, підтягнутість її заспокоїли. Поруч із «тойотою» зупинився БТР, на якому сиділи саме ті хлопці,