Читати книгу - "Оголений нерв"

яких Настя бачила з балкона. Одразу до них потяглися люди. Чоловік похилого віку, що йшов у магазин, зупинився, потис кожному бійцю руку, подякував за звільнення. Разом з Настею підійшла жінка, яка вийшла з АТБ.

— Дякуємо вам, — сказала Настя. — Навіть не знаю, що з нами було б, якби не ви! А на ту п’янь, що підходила до вас, не звертайте уваги, вони вже давно пропили мізки. Самі подумайте, чи покине нормальна мати трьох своїх дітей самих вдома, коли навколо стріляють?

— Ми вже звикли до всього, — сказав високий білявий хлопець. — Спочатку насторожено ставилися до цивільних на Донбасі, але нас добре зустрічають, і годують, і напувають, а такі от ватники всюди є.

До БТРа підійшли двоє молодих хлопців. Один чорнявий, інший рудий, з дрібним ластовинням на носі, невисокого зросту. Вони привіталися і запитали, хто з них командир.

— Я, — сказав військовий, зістрибнувши з машини. — Що ви хотіли?

— Ми хочемо піти воювати добровольцями, а нас не беруть, — пожалівся чорнявий.

— А по скільки вам років? — запитав командир, поглянувши на низенького рудого хлопчину, схожого на школяра.

— По вісімнадцять, — сказав рудий. — Ми були у військкоматі, але нам відмовили.

— Можна піти у добровольчі загони, — втрутилася в розмову Настя, — наприклад, до Семена Семенченка, на сайті є номер телефону.

— Ми вже телефонували, — сказав хлопчина, — туди беруть із двадцяти п’яти років.

— Послухайте, хлопці, — командир уважно подивився на кожного з них, — не підганяйте події, всьому свій час. Вам потрібна війна? Ні. І мені не потрібна, у мене вдома лишилися дружина і двійко діточок. Ви ще такі молоді, ще не бачили життя. Я знаю, що таке смерть і як тяжко втрачати побратимів. Під Донецьком я за один день втратив сімох товаришів. Одразу сімох, а їх чекали вдома. Тож вважайте, що я воюю за вас обох, і насолоджуйтеся життям, а заглянути в очі смерті ще встигнете. Домовилися?

— Так, — кивнули хлопчаки.

Настя розчулилася від таких слів командира, і на її очах знову з’явилися сльози.

— Не треба плакати, — сказав високий хлопець, — радіти потрібно.

Він був дуже схожий на Льончика! Такий самий високий, широкоплечий, білявий, з добрими очима. Настя припала до його грудей, хлопець обняв жінку за плечі і відчув, як здригається від ридання її тіло.

— Вибачте, мої рідненькі, — сказала Настя виплакавшись, — стільки всього накопичилося на душі! Раніше не могла і сльозинки з себе видушити, а сьогодні все плачу й плачу.

— Все буде добре, — військовий просяяв широкою і щирою, як у Льоні, усмішкою.

— Спасибі вам, наші визволителі, — жінка змахнула сльозу. — Може, вам принести холодної водички з морозильника?

— Було б дуже добре, але ми поспішаємо, — сказав командир.

— П’ять хвилин! Я живу поруч! — сказала жінка і побігла.

— І мене зачекайте, — Настя поспішила в АТБ.

Повернулася саме тоді, коли військові вже всідалися на БТР.

— Візьміть, — Настя подала їм дволітрову пляшку соку. — Останню купила. Там взагалі нема води.

— Я принесла, — сказала жінка і віддала кілька пляшок з водою, де плавали кубики льоду. — Візьміть, купите собі цигарок, — жінка протягла п’ятдесят гривень.

— Що ви? Не треба, — сказав командир, — а за водичку велике вам спасибі!

— Поверніться додому живими! — жінка перехрестила машину, що вже від’їжджала, а Насті на очі знову накотилися сльози.

Розділ 81

Настя довго вагалася, чи поговорити з Алісою, чи не треба. З голови не йшла розмова з підполковником, який розповів про знайдене поховання ополченців біля їхнього блокпосту. Може бути, що Іван загинув і його тіло там, у братській могилі. Наважившись поговорити з Алісою, Настя обережно запитала, чи нема новин від сина.

— Я втратила надію побачити його живим, — сумно сказала жінка, — мені хоча б дізнатися, де він похований, чи поховати, якщо…

— Де ще ти шукала його?

— Кажуть, що навколо міста три доби обстрілювала Нацгвардія, щоб бойовики не руйнували Сєвєродонецьк, побачили міць армії і самі відійшли, тож по «зеленому» коридору козачки зі своїм військом покинули місто і відійшли в Лисичанськ. Там вони об’єднаються з бойовиками Мозгового.

— Навіщо ти мені все це розказуєш?

— Бо хотіла поїхати до Дрьомова в Лисичанськ і в нього самого запитати, де подівся мій син, але там ідуть бої, і на блокпосту мене не пропустили.

Настя розповіла Алісі про розмову з підполковником. Жінка подякувала і сказала, що негайно поїде туди, де знайшли поховання.

— Одразу мені подзвони, — попросила Настя.

— Добре, якщо тільки буде зв’язок, — відповіла Аліса.

Зв’язок одразу зник, і лише надвечір з десятої спроби Настя зв’язалася телефоном із Алісою.

— Так, там справді є поховання ополченців, — сказала Аліса, — але чекають на саперів, бо навколо знайшли міни. Ми з Андрієм не підемо звідси, поки не розмінують.

Зв’язок знову обірвався, але ввімкнули Інтернет, і Настя дізналася сумну новину: при звільненні Лисичанська загинув полковник Олександр Радієвський, саме той, який приніс у місто радісну звістку про звільнення. Також писалося, що у Сєвєродонецьку на Вілесова, де був штаб бойовиків, звільнили полонених, але перед самим відходом терористи розстріляли кількох людей.

Щоб відволіктися від вибухів, які лунали навколо, Настя вирішила зайнятися пранням і прибиранням. Коли дійшла черга до коридору, вона підвела руку, щоб протерти дзеркало, і мимоволі зупинила погляд на портреті, що висів поруч. На фото вона з чоловіком у день весілля. Навіть не віриться, що колись вони були завжди разом. Це було ще зовсім недавно, а здавалося, що минула вічність. Дивлячись на усміхнені обличчя, Настя осягнула, що розрив із чоловіком є серйозним і вже ніколи не буде як раніше, тож не потрібно склеювати те, що розбилося. Вона зняла портрет, протерла пил і віднесла у шафу, де на одній із полиць лежали в коробці сімейні фотографії. Згори була доньчина світлина. Настя взяла її, довго вдивлялася у знайомі, рідні риси і не хотіла згадувати ту чужу, зухвалу, злу Іванну. Вона поклала весільне фото в коробку, поставила її у шафу подалі. «От якби можна було так вчинити з пам’яттю», — подумала Настя і повісила в коридорі світлину Іванни. На неї дивилася її добра, ще не заплямована донька, і всміхалася.