Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Сумний, — прошепотіла Діотима. — Як без пори ожирілий баранчик.

 — То й що! У чоловіка краса — лише вторинна статева ознака, — відказав Ульріх. — Головне, чим він збуджує, — це надія на успіх. За десять років Фоєрмауль стане знаменитістю світового рівня, про це подбають зв’язки Набридер, і тоді вона вийде за нього заміж. Якщо слава його не зрадить, це буде щасливий шлюб.

Діотима схаменулась і суворо поправила його:

 — У подружньому житті щастя залежить від умов, навчитися судити про які не можна без дисциплінованої роботи над собою!

Після цього вона полишила його, як гордий корабель, виходячи в море, полишає причал. Її кликали обов’язки господині дому, й вона, коли забирала швартові, непомітно, не дивлячись на кузена, кивнула йому головою. Та лиха на нього вона не була; навпаки, Ульріхів голос бринів для неї, мов давня музика юности. Потай Діотима навіть питала себе, які висновки дало б сексологічне висвітлення його собистости. Дивно, але своїх докладних досліджень у цих питаннях досі вона ніколи не пов’язувала з ним.

Ульріх підвів погляд і крізь прогалину в гурті захоплених бесідами гостей, мов ото крізь оптичний канал, яким, очевидно, вже скористалася й Діотима, перше ніж отак досить несподівано покинула його, Ульріха, побачив через одну кімнату від себе Пауля Арнгайма; той розмовляв з Фоєрмаулем. Руку із сиґарою Арнгайм тримав піднесеною вгору, немовби намагаючись мимоволі від чогось захиститись, хоча всміхався він досить привітно; Фоєрмауль жваво про щось розповідав, сиґару тримав двома пальцями й жадібно посмоктував її поміж фразами, мов теля, що тикається мордою в материнське вим’я. Ульріх міг уявити собі, про що вони розмовляють, але робити це не завдав собі клопоту. Він так і стояв, покинутий і щасливий, а погляд його шукав сестру. Знайшов він її в гурті малознайомих йому чоловіків, і крізь його неуважність пробіг якийсь протверезний морозець. Цієї миті Штум фон Бордвер легенько ткнув йому пальцем під ребра, а відразу по цьому з другого боку до Ульріха рушив надвірний радник Швунґ, але за кілька кроків від нього професора затримав якийсь столичний колега.

 — Нарешті я тебе знайшов! — з полегкістю прошепотів ґенерал. — Міністр питає, що таке «фетиші».

 — Які «фетиші»?

 — Які — не знаю. То що воно таке, оті фетиші? Ульріх пояснив:

 — Вічні істини, які й не істинні, й не вічні, а мають силу для певного часу, щоб він міг на що-небудь орієнтуватися. Це — таке собі філософсько-соціологічне слівце, вживають його рідко.

 — Ага, так воно й є, — промовив ґенерал. — Бо Арнгайм заявив: учення, буцімто людина добра — це лише фетиш. А Фоєрмауль, навпаки, у відповідь сказав: що таке фетиші, він, мовляв, не знає, але людина — добра, і це, мовляв, вічна істина! Тоді Ляйнсдорф заявив: «І це цілком слушно. Злих людей, по суті, взагалі не буває, бо хотіти зла ніхто не може. То лишень люди ошукані. Нині всі просто знервовані, тому що за таких часів, як теперішні, з’являється дуже багато скептиків, котрі не вірять у жодні сталі цінності». А я подумав собі: «От якби сьогодні пополудні він був із нами!» Та загалом він і сам вважає, що коли люди не хочуть утямити чогось самі, то зробити це їх треба примусити. Тож міністр і побажав довідатись, що таке фетиші. Я зараз тільки хутенько збігаю до нього й одразу повернуся. Ти ж бо постоїш поки що тут, щоб я потім тебе не шукав?! Я, бач, маю терміново побалакати з тобою ще про одну річ, а тоді відвести тебе до міністра!

Не встиг Ульріх зажадати пояснення, як Туцці, що саме проходив повз них, підхопив його під руку й сказав:

 — Давненько вас тут не бачили! — І повів далі: — А пригадуєте, я вам ще коли казав, що нам доведеться мати до діла з навалою пацифізму?!

По цих словах начальник відділу по-дружньому поглянув в очі й Штумові, але той поспішав і відповів лише, що хоч у нього, офіцера, фетиш і інший, але проти будь-якого переконання, гідного поваги, він, мовляв. Завершення цієї фрази зникло разом із ґенералом, бо Туцці завжди викликав у нього злість, а це формуванню думки не сприяє.

Начальник відділу примружив очі, весело поглянув услід ґенералові, а тоді знов обернувся до «кузена» й промовив:

 — Ота афера з нафтовими родовищами — це, звісно, лише окозамилювання.

Ульріх вражено звів на нього очі. — Ви про ту нафтову історію, мабуть, іще нічого не знаєте? — спитав Туцці.

 — Чого ж, — відповів Ульріх. — Просто мене здивувало, що про неї знаєте ви. — І, щоб не здатися неввічливим, додав: — Вам чудово пощастило це приховати!

 — Я знаю про це вже давно, — задоволено сказав Туцці. — Цього Фоєрмауля сьогодні привів до нас, звичайно, Арнгайм, домовившись із Ляйнсдорфом. До речі, а ви читали його книжки?

Ульріх дав ствердну відповідь.

 — Архіпацифіст! — кинув Туцці. — А ця Набридер, як її називає моя дружина, нянькує коло нього з таким шанолюбством, що задля пацифізму, коли доведеться, ладна поперегризати всім горло, хоч її змалку цікавить зовсім не пацифізм, а лише художники та поети. — Він на хвилю замислився, а тоді довірливо повідомив Ульріхові: — Пацифізм — це, звісно, головне, а нафтові родовища — лише маневр, аби відвернути увагу; тим-то й виштовхують наперед Фоєрмауля з його пацифізмом, адже тоді кожне думатиме собі: «Ага, це такий маневр, щоб відвернути нашу увагу!» І гадатимуть, що насправді йдеться про нафтові промисли! Чудово придумано! Тільки надто розумно, щоб цього не помітити. Бо якщо цей Арнгайм матиме галицькі нафтові промисли й угоду з військовим міністерством на постачання нафти, то нам, певна річ, доведеться захищати кордон. Доведеться нам і будувати нафтові бази для флоту на Адріатиці, що стривожить Італію. А якщо ми дратуватимемо отак сусідів, то, само собою зрозуміло, загостриться потреба в мирі й у його пропаганді, і якщо цар виступить тоді з якою-небудь ідеєю Вічного Миру, то ґрунт для цього, з погляду психології, вже буде підготовлено. Ось чого домагається Арнгайм!

 — А ви маєте щось проти цього?

 — Проти цього ми, звичайно, нічого не маємо, — сказав Туцці. — Та як ви, мабуть, пригадуєте, колись я вам уже пояснював, що немає нічого небезпечнішого, ніж мир за всяку ціну. Від дилетантизму нам треба захищатися!

 — Але ж Арнгайм — військовий