Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Атож, військовий промисловець! — прошепотів Туцці трохи роздратовано. — Заради Бога, не думайте про такі речі надто наївно! Адже тоді угода у нього в руках. А в найгіршому разі ще почнуть озброюватись і наші сусіди. Ось побачите, у вирішальний момент виявиться, що він — пацифіст! Пацифізм — це надійна оборудка з озброєнням на багато років, а війна — це ризик!

 — Гадаю, військова партія зовсім не має таких страшних намірів, — перейшов на примирливу позицію Ульріх. — Просто оборудкою з Арнгаймом вона хоче пришвидшити переозброєння своєї артилерії, ото й усе. Зрештою, в цілому світі тепер озброюються лише задля миру; тож вона, мабуть, гадає, що буде просто коректно коли-небудь зробити це і з допомогою друзів миру!

 — І як же ті добродії збираються робити це практично? — поцікавився Туцці, не реагуючи на жарт.

 — Гадаю, так далеко вони ще не зайшли, наразі це лише їхні емоції.

 — Ну звісно! — роздратовано погодився Туцці, так ніби нічого іншого й не сподівався. — Військові мали б думати ні про що інше, крім війни, а з рештою їм належить звертатися до компетентного відомства. Але ж вони, замість робити це, своїм дилетантизмом ладні наразити на небезпеку цілий світ. Кажу вам іще раз: у дипломатії немає нічого небезпечнішого, ніж непрофесійні балачки про мир! Щоразу, коли потреба в них досягала певної гостроти і їх уже годі було стримати, з цього спалахувала війна! Можу довести вам це з документами на руках!

Цієї хвилини надвірний радник професор Швунг нарешті позбувся свого колеги й зі щирим серцем скористався люб’язністю Ульріха, щоб той відрекомендував його господареві дому. Ульріх, намагаючись зробити приємність Туцці, зауважив, що цей знаменитий учений засуджує, можна сказати, пацифізм у галузі кримінального права так само, як авторитетний начальник відділу засуджує його у галузі політики.

 — О, Боже праведний! — засміявся, протестуючи, Туцці. — Ви зовсім не так мене зрозуміли!

І Швунг, хвилю поміркувавши, також приєднався до цього протесту, заявивши, що зовсім не хотів би, щоб його погляди на обмежену осудність вважали кровожерними й негуманними.

 — Навпаки! — вигукнув він, як старий катедральний актор, тільки, замість розвести руками, професор надав своєму розгонистому голосу ще глибшої переконливости. — Саме пацифікація людини спонукає нас до певної суворости! Зважуся припустити, що пан начальник відділу дещо чув про мої нині злободенні зусилля в цій сфері?

Він звертався тепер безпосередньо до Туцці, який хоч нічого й не чув про суперечку щодо того, чим можна обґрунтувати обмежену осудність хворого злочинця — лише його уявленнями чи лише його волею, — але тим ввічливіше з усім погодився. Швунґ, вельми задоволений враженням від своїх слів, заходився розхвалювати серйозний погляд на життя, свідченням якого, мовляв, став нинішній вечір, і сказав, що він, прислухаючись там і сям до розмов, дуже часто чув слова «чоловіча суворість» і «моральне здоров’я».

 — Наша культура надто отруєна неповноцінним, морально спотвореним, — додав він уже від себе й поцікавився: — Але яка, власне, мета сьогоднішнього вечора? Проходячи повз різноманітні гурти, я навдивовижу часто чув просто-таки руссоїстські думки про вроджену доброту людини!

Туцці — а це запитання було звернене насамперед до нього — усміхався й мовчав; але саме цієї миті до Ульріха повернувся ґенерал, і Ульріх, бажаючи вшитись від нього, познайомив його зі Швунґом. Професорові Ульріх відрекомендував ґенерала як людину, більше, ніж будь-хто з присутніх, здатну відповісти на його запитання. Штум фон Бордвер енерґійно запротестував, але Швунґ та й Туцці відпускати його не хотіли; Ульріх радо потирав руки й уже ступив був кілька кроків убік, збираючись утекти, коли це його затримав один давній знайомий, який сказав:

 — Моя дружина й донька теж тут. Це був директор банку Лео Фішель.

 — Ганс Зеп склав державний іспит, — повідомив він. — Що тут скажеш? Тепер ще тільки один іспит — і він уже доктор! Ми всі сидимо он там, у кутку, — показав він аж на останню кімнату. — Ми тут мало кого знаємо. Давненько, до речі, ми вас у себе не бачили! Як там ваш добродій батько, га? Ганс Зеп роздобув нам запрошення на сьогоднішній вечір, моїй дружині страх як кортіло. Хлопець він, виявляється, не такий уже й безпорадний. Вони тепер напівофіційно заручені, Ґерда й він. А ви, либонь, і не в курсі? Але Ґерда, знаєте, таке дівчисько…

Я навіть не певен — кохає вона його чи просто забрала це собі в голову. Може, підійдете до нас на хвилинку?…

 — Підійду, тільки потім, — пообіцяв Ульріх.

 — Так-так, підходьте! — повторив своє запрошення Фішель і змовк. Згодом прошепотів: — А ото, либонь, господар дому? Чи не познайомите мене з ним? Бо ми ще не мали нагоди. Ще не знаємо ні його, ні її.

Та коли Ульріх уже зібрався був познайомити їх, Фішель спинив його.

 — А великий філософ? Як там йому ведеться? — поцікавився він. — Моя дружина й Ґерда просто-таки закохані в нього. Але що з тими нафтовими родовищами? Тепер кажуть, буцімто це була фальшива чутка. Не вірю! Таке завше спростовують! Знаєте, як це буває? Коли моя дружина розгнівається, бува, на нашу служницю, то дівчина, виявляється, — і брехуха, і грубіянка, й поводиться аморально; самі, так би мовити, душевні Ганджі. Та тільки-но я потай пообіцяю дівчині збільшити платню — аби лишень мати спокій, — і душі наче й не було! Про душу вже ніхто й не згадує, в домі раптом стає все лихо-тихо, і дружина навіть не знає чому. Чи не так? Адже так воно й буває? А щодо нафтових родовищ, то, з погляду комерції, надто вже це скидається на правду, щоб повірити спростованню.

І, позаяк Ульріх мовчав, а Фішелеві кортіло повернутися до дружини в ореолі обізнаности, то він почав іще раз:

 — А тут досить мило, нічого не скажеш. Але моїй дружині невтямки: що це тут за такі дивні розмови? І хто такий, власне, цей Фоєрмауль? — додав він одразу. — Ґерда каже, він, мовляв, великий поет; а Ганс Зеп каже, що він — не хто інший, як кар’єрист, і люди просто попадаються йому на вудочку!

Ульріх відповів, що істина десь посередині.

 — Це ви добре сказали! — подякував йому Фішель. — Річ у тім, що істина завжди посередині, а про це тепер усі забувають, упадають у крайнощі! Я щоразу